90-РІЧНА РЕДЖІНА НАВЧИЛА МЕНЕ, ЯК ТPЕБА ЖUТИ. В IТАЛІЇ Я СТАЛА ІНШОЮ. ТОМУ ОМРІЯНЕ ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ НЕ ПРИНЕСЛО МЕНІ ОМРІЯНОЇ РАДОСТІ, ХОЧА МЕНІ ЛИШЕ 75

 

Усі зароблені гроші я справно присилала дітям додому. За цей час син виграв Грін-Кард і виїхав з сім’єю в Америку.

Дочка вийшла заміж і має вже двох своїх, майже дорослих доньок. Я допомогла їм купити будинок в райцентрі.

Дочка ж за мої гроші впорядкувала і мені нашу сільську хату. Зробила все по найвищому класу, казала, щоб мама мала куди вернутися і хоч на старість пожила трохи як «біла людина».

Мені 75, хоч і виглядаю молодша. Ще ніби можу працювати, але розумію, що життя проходить. Дочка навіть чути нічого не хоче про можливість повернутися в Італію.

Коли приїхала в Україну. Виникла пpоблема, про яку я навіть і не здогадалася б. Мені стало не цікаво жити.

Пенсія, розміром в 1600 гривень, мене швидше смішить, ніж тішить. Що можна купити на неї українському пенсіонеру, при таких цінах на все. Бoляче за наших жінок. Все життя в селі треба тяжко працювати, щоб потім на старість мати таку високу «державну винагороду».

Я не можу звикнути до того, що подорожувати (наприклад щовихідних) для жінок мого віку в селі просто неприпустимо.

А інтернет. В Італії я звикла бути завжди на зв’язку, активна в соцмережах. А в нашому гірському селі інтернет ловить тільки в кількох місцях. Та й, треба сказати, що наших жінок це не хвилює, бо вони просто не мають на це часу.

Жінки, з якими я спілкувалася до від’їзду, теж стали для мене не цікавими. Не подумайте, що я зазналася. Причина не в цьому.

Я відучилася пліткувати. А в селі цього тільки і хочуть – світських хронік.

Дочка і онуки з райцентру приїжджають рідко, бо робота, навчання.

Сиджу я в своїй красивій фортеці, але омріяного щастя, яке б мало мене чекати на батьківщині, я поки що не знайшла.

Життя в Італії підняло мене на щабель вище. Повернулася. Треба думати, що робити далі.

Олеся Біла

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩