“ТИ ТАКИ ВИМОЛИЛА СОБІ СВОГО СИНА”, — СКАЗАЛА ЯКОСЬ МОЯ МАМА. ЦІ СЛОВА ДЛЯ МЕНЕ НАЙДОРОЖЧІ. ТАК, ВИМОЛИЛА, ДОЧЕКАЛАСЯ. НЕ ЛЮБЛЮ ОГЛЯДАТИСЯ, АЛЕ ІНОДІ ЗГАДУЮ СВОЇ ЮНАЦЬКІ МРІЇ, ЗАМІЖЖЯ, SТРAЖДAННЯ

 

“Ви можете переглянути фотографії на нашому сайті, — пояснили мені. — А потім зможете поїхати в дитбудинок і познайомитися з дитинкою”. Не знаю, скільки часу я налаштовувалася на це. У голові роїлася ціла купа думок: “Ну це ж не цуценя, аби його за фотографією вибирати”… “Але ж якось це треба зробити”… “А що, як він буде хворeньким”… “А якщо йому дісталися погані гeни від батьків “… Але одного дня я зайшла на цей сайт, а через кілька тижнів уже була на майданчику, де бавилися дітки з будинку малюка.

Я так боялася дивитись їм в очі, увесь час ковтала сльози, аби тільки малі їх не бачили. І раптом мій погляд, наче магнітом, притягнули сірі оченята. Він сидів у куточку майданчика, тримаючи в ручках машинку, і дивився просто на мене. Не відводячи очей, не всміхаючись, не рухаючись. Дивився мені просто в душу. Ми обоє наче завмepли, на якийсь час навіть перестала чути й бачити все, що робилось довкола. “Якщо хочете, можемо трохи розповісти вам про Данилка, — смикнула мене за рукав вихователька.

— А потім прийдете ще раз, у вас буде час, аби з ним поспілкуватися. Я не пам’ятаю дороги додому, все відбувалось ніби автоматично. У такому ж режимі перевдягнулася і залізла під ковдру. Мобільний дзвонив не перший день, але я не відповідала, іноді відписувала, що зі мною усе гаразд, просто наразі не маю можливості говорити. А потім настав ранок. Зовсім інший, справжній ранок мого життя. Я прокинулась новою людиною, у мене нарешті з’явилося відчуття, що живу недарма, що все роблю правильно, бо знайшла його!

І мені байдуже, скільки часу знадобиться на оформлення документів, а головне, яким було минуле Данилка (себто, які в нього були батьки, на що він хвoрів і на що ще може заслабнути). Бо він — мій… Мій синок!

А ЯК НИМ ПИШАЄТЬСЯ ДІДУСЬ!

Звісно, це було непросто. Одне можу сказати з вдячністю, процедуру оформлення батьківства не затягували. Радше навіть навпаки, виникало таке враження, ніби нам із Данилком усі хочуть допомогти. Напевно, це Небеса посилали нам небайдужих людей. Тож тепер ми разом!

Знаєте, яке наше перше досягнення? Він назвав мене мамою… От пишу вам, а сльози просто ллються. Дивне поєднання двох дуже сильних відчуттів — щастя і страху. Може, я надто емоційна. Але спобуйте уявити, як пережити все те, що довелось мені, спробуйте полюбити чужу дитинку, взяти на себе відповідальність за її життя… Якось моя подруга розповідала, що скучає за своїм синочком, коли той спить. То було наймиліше зізнання, яке будь-коли чула. А тепер і я це відчуваю!

Обожнюю проводити з Данилком час, дивитись, як він бавиться, гуляти разом у дворі. Він любить бігати по листю, сміятися і з розгону стрибати в мої обійми. Повірте, тоді забуваєш про все на світі, аби лише мій син завжди був щасливим! Учора, коли ми гуляли, почула чоловічий голос: “Це вже твій?” “Мій!” —радо відповіла я. То був давній знайомий, ще зі студентських літ.

Ніколи не думала, що мій батько, ця сувора людина-скеля, колись зможе не просто прийняти чужу дитинку, а полюбити її як рідну. Спостерігала недавно, як він гуляє з онуком, аж сяє від гордості! Ось так ми тепер живемо. Не люблю оглядатися, але іноді згадую свої юнацькі мрії, заміжжя, стрaждaння…

Це все ніби було не зі мною, бо тепер геть інша реальність. “Ти таки вимолила собі свого сина”, — сказала якось моя мама. Ці слова для мене найдорожчі. Так, вимолила, дочекалася. Тепер молюся за те, аби з ним завжди все було гаразд…

Не бійтеся йти до своєї мети. Якщо серце підказує, що так має бути, — не здавайтеся! І Бог вам допоможе! Напевно, правду кажуть: Бог дає не те, чого хоче людина, а те, що їй потрібно.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩