ДЕ ЧОЛОВІК — ТАМ І МОЄ МІСЦЕ: МИ ІЗ САШКОМ ПРАЦЮВАЛИ В ІТАЛІЇ, А МОЯ МАМА ДУМАЛА, ЩО Я СИДЖУ НА ПАРАХ В УНІВЕРСИТЕТІ

 

Моя поїздка була таємницею. Про те, що їду за кордон, знала лише моя сестра. Сашко пообіцяв купити їй кросівки за “прикриття”. Я знала, що не повернуся додому. Мама думала, що сиджу на парах в університеті, а я обживалася тут, на чужині, шукаючи роботу.

Сестра Ліля мене не видала. Аж допоки через два місяці ми не зателефонували додому і не зізналися в усьому. Мама лютувала. Стільки грошей вона вклала у моє навчання! А донька так їй “віддячила”. Я почувалася дуже винною перед нею. Проте жодного разу не пошкодувала, що все кинула і поїхала за коханим світ за очі.

В Італії ми дуже гарно жили — орендували невеличку, але затишну квартиру, почали про дітей замислюватися. Жартували із Сашком, що назвемо дитя італійським ім’ям, мовляв, у дитсадок і в школу піде, буде там своїм… Але Костик, якого я зараз ношу під серцем, побачить світ тут, в Україні.

Після того, що сталося у нас, у східних областях, Сашко не зміг бути осторонь. Як дізнався, що двоє його одногрупників поїхали на Донбас, вирішив теж боронити свою країну. Ми залишили свою квартирку і повернулися до Луцька. Щойно ступили на рідну землю, чоловік одразу пішов у військкомат. Якщо щиро, я воліла б зостатися у Мілані. У спокої, затишку. Але Сашко упертий, його не переконаєш.

А я? Що я? Де чоловік — там і моє місце. А вже через місяць його забрали в армію. І я знову його відпустила. Мені важко, бо тепер ми тижнями не чуємо одне одного. Не завжди він може мені телефонувати. Переживаю, як він там: перловку, мабуть, їсть, а я тут борщ варю, який він так любить…

Я знаю, що Сашкові важко, але розумію, що він робить все для того, аби його син гордився татом. Через місяць мені наpoджувати. Я сподіваюся, чоловіка відпустять на кілька днів додому, щоб він міг бути поруч зі мною. У нас на городі вже достигнуть полуниці, які Сашко так любить…

Кожного вечора, лягаючи спати, молю Бога про те, щоб беріг чоловіка, щоб ця вiйна швидше закінчилась. Щоб наш Костик наpoдився у мирній державі. Ми їхали з України шукати щастя. Але повернулися, бо зрозуміли, що воно—тут.

Ірина МИХАЙЛЮК, 31 рік, м. Луцьк

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩