ЯКОСЬ МИ ПОСВАРИЛИСЯ З МОЇМ ЧОЛОВІКОМ. СПЕРЕЧАЛИСЯ ДОВГО, ХОЧА СПОЧАТКУ ВСЕ ПОЧАЛОСЯ З ДРІБНИЦІ. ТА ПОТІМ ЧОЛОВІК СКАЗАВ: – ТИ ЗОВСІМ НЕ ЛЮБИШ МОГО СИНА! АЛЕ Я НЕ РОЗУМІЮ, ЧОМУ Я МАЮ ЛЮБИТИ ДИТИНУ СВОГО ЧОЛОВІКА. Я ТУРБУЮСЯ ПРО НЬОГО, ОДЯГАЮ, ГОДУЮ. І ВІН ДО МЕНЕ СТАВИТЬСЯ ДОБРЕ, ЗАВЖДИ КАЖЕ: – ВИ МЕНІ, ЯК РІДНА МАМА! АЛЕ ЛЮБЛЮ Я ЛИШЕ СВОЮ ДИТИНУ

 

Якось ми посварилися з моїм чоловіком. Сперечалися довго, хоча спочатку говорили про дрібниці. Та потім чоловік сказав:

– Ти зовсім не любиш мого сина!

Саме ця фраза, кинута чоловіком спересердя, зовсім мене розізлила того дня.

Але я не розуміла, чого я я маю любити дитину чоловіка. Я його в свою сім’ю не брала, мені його привели і поставили перед фактом.

Я його не народжувала, тому, материнських почуттів відчувати не можу. Але хіба мене можна за це засуджувати?

Але найголовніше – я ніколи не ображала його сина, ніколи ні в чому не обділяла його, не чіплялася, та й взагалі, він до мене теж ставиться добре, нічого поганого про мене навіть чоловікові не сказав ніколи. Мамою він мене не називає, я ніколи і не просила. А навіщо? Він вже дорослий хлопчик, пам’ятає свою маму, я ніколи не претендувала на її місце. Але її не стало. Якщо йому хочеться так мене назвати, він іноді говорить:

– Тьотю, ви мені наче рідна мама.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩