ЛАРИСА НЕ МОГЛА ОТЯМИТИСЯ ВІД ВСЬОГО, ЩО З НЕЮ ТРАПИЛОСЯ. – ВОЛОДЮ, Я БАГАТО ДУМАЛА. ТИ МОЛОДИЙ. І МОЖЕШ МАТИ СВОЇХ ДІТЕЙ. Я ВІДПУСКАЮ ТЕБЕ, – СКАЗАЛА ЯКОСЬ ВОНА СВОЄМУ ЧОЛОВІКОВІ. ТОЙ ПІШОВ НА РОБОТУ З ВАЖКИМИ ДУМКАМИ. БУЛА ОДИНАДЦЯТА ВЕЧОРА, А ВОЛОДІ ВСЕ НЕ БУЛО, ЖІНКА НЕ ПЕРЕСТАВАЛА КАРТАТИ СЕБЕ ЗА ТЕ, ЩО ВІДПУСТИЛА ЧОЛОВІКА

 

Відкривши очі, Лариса побачила незнайомих людей в білих халатах, які бігали навколо неї. – Бідолашна, ти в сорочці народилася, – співчутливо промовила до неї старенька санітарка.

В той день Лариса втратила дитину. Плакала: “Як тепер про все сказати Володі? – картала себе думками. – Він так хотів дитину!” Все було б добре, якби не та нова квартира, через яку вона тепер ніколи не стане мамою…

Все вийшло так невчасно. У думках спливли останні кілька місяців – бій за трикімнатну квартиру у новому мікрорайоні. Вони з Володею вже уявляли, як на чемоданах будуть зустрічати Новий рік, адже саме напередодні мали видати ордер та ключі. Тим паче, саме тоді хотіла потішити Володю новиною про майбутнього малюка, аби святкувати подвійну радість. Все йшло, як по маслу. Аж раптом секретарка ошелешила новиною:

– Ти знаєш, – заправляючи аркуш паперу у друкарську машинку, по-змовницьки повідала, – є людина, яка хоче відібрати у тебе цю квартиру… – і замовкла, вичікуючи паузу та крадькома поглядаючи.

– Як?! Хто?.. – Лариса ледь видавила із себе.

– Окунська. Сказала, будь-що, а квартира буде її.

– Та вона ж тільки п’ята на черзі… – у Лариси на очах забриніли сльози.

Секретарка здивовано сплеснула руками. – Ну, ти просто як дитина! Вона ж коханка першого зама! До того ж, ти її не знаєш? Та вона з того світу вирве, як тільки захоче. Так що раджу на майбутнє берегти нерви або до когось стукати…

Звісно, ні до кого “стукати” Лариса не буде – не така натура, і воювати теж не збирається. У цей день її життя розділилося на “до і після”: враз розбилися всі надії і сподівання на краще, бо кімнатка у комуналці, де молоді жили з мамою, і ще та спільна кухня й ванна остогидли до печінок.

Наступного дня у коридорі лоб в лоб зіткнулася з Окунською. Хотіла, було, делікатно завести мову, та вона настільки промовисто поглянула своїми злими очима, що Лариса лишень зашарілася. Натомість Окунська сама її згодом зачепила:

– Нема чого на мене сердитися. Я теж маю право на цю квартиру, – грубо відрубала.

– Я ж перша у черзі… – серце Лариси частіше забилося від хвилювання.

– А тепер я! Бо розлучилася, і дитина залишилась зі мною, тому маю право на житлову площу. Все одно відберу цю квартиру! – зашипіла просто в обличчя. – І не сіпайся проти мене!

В очах Лариси потемніло, і вона зсунулася по стіні. Далі пам’ятала над собою перелякані очі співробітників і білі халати…

Новина про те, що Лариса втратила дитину, облетіла увесь дослідний інститут. Одні співчували, поливаючи брудом безсердечну Окунську, знайшлися й такі, які звинуватили Ларису: мовляв, не треба було так близько брати до серця. Як би там не було, Окунська вже через місяць, якраз напередодні Нового року, вселилася у нову квартиру.

***
А Лариса не могла отямитися від горя.

– Мені так погано… – не могла стримати сліз перед Володею. – Ти ж так хотів дитину…

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩