Поки бабуся сnала, Христина тихо, навшпuнькu оглянула квартиру. Нічого, хоч і стареньке все, як сама бабуся, але затишно якось. На столі біла, вишита скатертина з минулих часів. На стіні старовинний годинник і багато-багато фотографій. З них дивляться на Христину чужі люди в рамках. І здається їй, що дивляться вони на неї з осудом. Мовляв, влізла в чужий дім

 

Коли Жені виповнилося 16 років, вирішила вона втекти з дому. Мама сильно полюбляла чаркування і постійно приводила додому своїх товаришів по чарці.

А один на неї вже давно поглядати почав, та тільки Женька спритною була, тікала. Влітку, в такі моменти нестерпного життя, в сараї ночувала. Взимку, під слушним приводом, у подружок.

Намагалася поговорити з матір’ю, та де там. Поплаче-поплаче, та знову за своє. Рано вона батька поховала. Любила його дуже, ось душа і надірвалася.

Женька в школі, після дев’ятого класу, свій атестат забрала. І сказала, що в місто вона, до бабусі по лінії батька, переїжджає.

Зібрала старий чемоданчик. Гроші взяла, накопичені за роботу в саду, та й рвонула, світ за очі. Вирішила в місті офіціанткою влаштуватися.

Та тільки де там, їй і так років небагато. Та ще й росточком мала, як пташина. “Підрости б тобі треба, – кажуть, – а потім приходь”.

Йде Женька по вулиці, мало не плаче. І раптом бачить, бабуся бреде. Старенька, ледве ноги волочить, а в руках у неї паличка. Вона цією паличкою дорогу намацує.

Не знає, Женька, що найшло на неї. Та тільки кинулася вона на шию до старенькій: “Бабусю, я знайшла тебе. Нарешті я тебе знайшла!”. І ну її цілувати в зморщене обличчя.

– Христино, ти чи що? – запитує бабуся.

– Я це, я, бабусю. – збрехала Женька.

– Так що ж так довго тебе не було? А я все чекаю, чекаю звістки від тебе. Адже одна ти в мене залишилася, більше нікого немає. Ну ходімо, ходімо додому, мила.

Женька взяла торбинку з молоком з рук бабусі, підхопила її, і пішли вони потихеньку в сусідній будинок.
Бабуся жила на першому поверсі старої п’ятиповерхівки. Квартира у неї хоч і маленька, але дві кімнатки, кухня.

– Христинко, чайник постав. Там котлети на плиті, голодна мабуть. А я полежу трохи, втомилася.

Бабуся притулилася до старого, пошарпаного дивану і тут-же задрімала. Женька підійшла, зняла з неї взуття, принесла подушку, плед і обережно поклала бабусю на диван.

І тихо зітхнула: минуле життя позаду, тепер вона Христина.

Поки бабуся спала, Христина тихо, навшпиньки оглянула квартиру. Нічого, хоч і стареньке все, як сама бабуся, але затишно якось. На столі біла, вишита скатертина з минулих часів. На стіні старовинний годинник і багато-багато фотографій. З них дивляться на Христину чужі люди в рамках. І здається їй, що дивляться вони на неї з осудом. Мовляв, влізла в чужий дім.

Христині стало не по собі. Можливо зібратися потихеньку, поки бабуся спить, та й піти. Христина глянула у вікно, вечоріє. “Ні, мабуть залишуся на одну ніч, – подумала дівчина, – а завтра все їй і скажу”.

Але настало завтра. Дівчина від ранку шкребла квартиру: мила вікна, підлогу, протирала рамки з фотографіями на стіні. Пекла млинці бабусі, бігла в магазин за продуктами. І так їй було добре з бабусею, спокійно на душі, що не хотілося йти.

Так пройшов місяць… два… цілий рік. Христина тим часом влаштувалася підлоги в під’їзді мити, хоч і невеликі гроші, а все надбавка до пенсії бабусі. Сусіди її теж полюбили, бо якщо треба, всім допомагала.

Кому картоплі, капусти принесе, все одно на ринок йде. У кого з собакою погуляє, якщо господиня занедужає. Ті їй теж приплачували: хто картоплею поділиться, хто кавуном пригостить, хто відріз на плаття підсуне, а то й копійчину.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩