Галина розглядала кімнату. На полиці з книгами помітила фотоальбом. Вдивлялася у знімки, незнайомі поки що їй обличчя. Нічого, пізніше коханий розкаже, хто його рідні, хто – друзі. Ось вродлива дівчина поруч із Володимиром. Мабуть, донька, бо очі, ніс і навіть усмішка схожі.

Галина нервувала. Маршрутка з Тернополя до Києва їхала надто повільно: сніг упереміж з дощем, розкисла дорога підмерзала на ходу і водій лише розводив руками, мовляв, що тут вдієш.

Галина натискала на кнопки мобільного. Мама не відповідала і це ще більше підсилювало тривогу. Ось уже місяць, як їй, рідненькій, зробили операцію на хрeбті. І де лише взялася та пуxлина? Лікарі ніби заспокоюють, що усе буде гаразд, але ненька поки що не встає, і Галині неспокійно на серці. Ось і зараз спішить у столичну клініку, хоча маму навідує брат, який живе у Києві. Вона ж на кілька днів поїхала додому – дещо взяти і за дітьми приглянути, яких лишила на сусідку.

При згадці про малечу трохи заспокоїлася. Хороші у неї діти, хоч і ростуть без батька.

Кілька років тому розлучилися вони з чоловіком, хоч свекруха, та й рідна матір були проти. Мовляв, інші жінки ще не таке терплять. Микола – роботящий, золоті руки має: і до столярства, і до малярства. А ще – схильність до пиятики, – підсумувала тоді Галина.

Інша на її місці, може б, і справді терпіла. Тільки не вона. Не хотіла щовечора дихати перегаром, а вранці дивитися на зіжмакане чоловікове обличчя. Коли і залишилося щось від їхнього палкого кохання – то лише спогади. Інколи їй здавалося, що при найменшому поруху вони, ці спогади, знову стануть реальністю. Хай іншою, але щасливою.

Власне, ось і Київ. Ще трохи і вона буде у мами. Збігла східцями на п’ятий поверх – невтерпки було дочекатися ліфта. Напевно, занадто спішила, спіткнулася, вдарилася боляче у коліно… Випустила з рук пакет, задзвеніли слоїчки, а донизу покотилися макові ранети, що взяла їх мамі з домашнього саду.

– Що ж ви так? – хтось нахилився над нею, допомагав підвестися.

– Боляче? – лагідний голос додав Галині жалю. Згідливо кивнула та вже за хвилину запевняла, мовляв, нічого, зараз мине.

Незнайомець тим часом визбирував яблука.

– Ось, тримайте… Куди сипати?

Вона простягнула пакет. На мить, майже невловиму, їхні руки зіткнулися. І погляд…

Погляд чорних пронизуючих очей зупинився на обличчі Галини.

Відчула, як гаряча хвиля заливає усе єство, ніби море накочується невідворотним штормом.

– У вас тут хтось лікується? – тим часом неквапливо розпитував незнайомець.

Кивнула головою і сказала:

– Мама.

– Давайте я вас проведу.

Тим паче, я тут уже всі закутки знаю.

Чоловік назвався Володимиром. Неквапливо розповідав, що у клініці лікується його сестра – після важкої трaвми вона щорічно мусить проходити курс реабілітації.

– Але їй краще? – запитувала Галина, маючи на думці своє – маму. Як то їй після операції буде?

– Звісно. Тільки лікарі винесли невтішний діагноз – сестра уже ніколи не буде ходити. Чого ви стривожилися? У вашої мами зовсім інше…

Галина вдячно усміхнулася. Якось так випало, що наступного дня вони зустрілися знову. А потім ще і іще. Утім, нічого дивного, заспокоювала себе Галина. Вона сиділа біля мами, Володимир навідував сестру.

Інколи він запрошував Галину прогулятися. Вечірнє місто вабило гамором і вогнями. Після невеликого райцентру, де мешкала, Київ здавався Галині чарівною недосяжною казкою. Володимир сміявся, мовляв, це лише маска, за якою звичайні будні.

Розказував про себе. Що з дружиною не склалося, розлучилися. Діти уже дорослі. Мешкає у Києві, живе зараз сам, тож якщо вона не проти, можна випити кави і в нього вдома.

Ні, вона вдячна, але…

Може, колись, пізніше. А зараз і так ночує біля мами, а каву можна випити і в кафе.

Володимир не наполягав. Просто йому уже давно не було так добре, надійно і затишно, як з нею.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩