“ОЙ, МАМУСЮ МОЯ КОХАНА, ПРИВІТ. ПРОХОДЬ. У НАС ГОСТІ” – ЩЕБЕТАЛА МОЯ ДОНЬКА ДО БАГАТОЇ МІСЬКОЇ СВЕКРУХИ. А МЕНІ ПІСЛЯ ТОГО СКАЗАЛА, ЩО Я, БІДНА СЕЛЮЧКА, ЇЙ НІЧОГО НЕ ДАЛА

 

Донька зреклася мене тільки тому, що я мало заробляла.

Гануся наpoдилася коли мені було 25 років. Ми з чоловіком дуже любили донечку. Бо вона була єдиною нашою дитиною. Я ніколи не вважала, що ми живемо бідно – у нас був дах над головою, ми завжди мали що їсти.

За матеріалами – Головні Новини.

З чоловіком ми працювали на заводі. Донечку старалися одягати та взувати не гірше від її однолітків, іграшки гарні дарували. Донечка захоплювалася народними танцями, і ми купували їй костюми, оплачували поїздки на гастролі. Потім назбирали грошей на престижний університет і Ганнуся вступила на юридичний факультет. Щотижня я передавала донечці гроші на навчання та продукти. Ми взагалі були наче подружками і довіряли одна одній. Тому те, що сталося згодом, мене мало не вбuло.

Наша Ганнуся закінчила університет і лишилася жити в місті. Все рідше запрошувала нас до себе. Раз, коли я приїхала до неї у гості, донька зустріла мене не словами “Мамо, як ви доїхали?”, а “Заховайте ту страшну картату сумку. Таких вже мільйон років ніхто не носить. Люди скажуть, що моя мама — селючка”.

Те слово мене вразило. Хіба не завдяки селу моя Гануся змогла закінчити університет і здобути престижну освіту? Якби ж не наш город, з якого ми продавали бульбу і городину, якби не кури і качки, то звідки б ми стільки грошей набрали?

Але я промовчала. Відтоді почала помічати, що мою скромну і милу Ганусю ніби підмінили. Вона стала соромитися мене. Далі ще гірше. Гануся вийшла заміж. Нас з чоловіком на весілля не запросила. Сказала лише: “Ми гучно не святкували”. Для мене це був шoк, бо ж як можна піти під вінець без благословення батьків? “Ну-у-у, нас Антонові батьки благословили”, — випалила мені донька, коли я таки приїхала до неї в гості.

На поличках у її квартирі я побачила фото з гучного весільного застілля. Я вдала, що не помітила їх. Хтось подзвонив у двері. “Ой, мамусю моя кохана, привіт. Проходь. У нас гості”, — чула Ганусин голос. У кімнату зайшла красива жінка мого віку. Вона була охайна, доглянута, модно одягнена. На відміну від мене — простої селянки. “Це — Лариса Федорівна, моя ма”, — коротко відрекомендувала мене Гануся своїй, як виявилося, свекрусі.

Але роль свекрухи тут більше підходила мені. Бо донька у присутності Аліночки (так назвалася моя сваха) жодного разу більше не назвала мене мамою. А от Аліночку вона просто закидала компліментами. “Ой, як шкода, що ви не змогли приїхати на весілля, — каже моя сваха Аліночка. — Як ваш чоловік? Уже одyжав?” Мене наче громом вдарило. Я лише кивнула, як мені показала Гануся, яка стояла за спиною Аліночки.

Виявилося, що ми не приїхали на весілля рідної та єдиної доньки, бо в нас нібито тато захвoрів. “Мамусю, заходьте, коли будете близько. Чмоки-чмоки”, — прощалася моя доня із свекрухою.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩