“ВИ Б НЕ МОГЛИ ПОБУТИ ДЕНЬ НАРЕЧЕНОЮ ДЛЯ МОГО СИНА? ЙОГО НАРЕЧЕНА ВТЕКЛА, ТАКА ГАНЬБА – НА УСЕ СЕЛО, СИН, ЯК У ВОДУ ОПУЩЕНИЙ! А РОЗЛУЧИТЕСЬ, КОЛИ ЗАБАЖАЄТЕ”, – ЗІ СЛЬОЗАМИ НА ОЧАХ ЗАПИТАЛА СВІТЛАНУ НЕЗНАЙОМА ЖІНКА НА РИНКУ

 

Нічна гроза давалася взнаки. У повітрі пахло вранішньою прохолодою, а у дворі ще стояли дощові калюжі.

За матеріалами – Наш День.

Сергійко лиш визирнув у вікно, й одразу ж побіг у двір. Хлопчик любив безтурботно пострибати у калюжах, тож поспішав поки тепле осіннє сонечко не встигло висушити їх. Він весело підстрибував, так, що бризки розлітались вусібіч.

Світлана спостерігала за своїм бешкетником крізь відчинене вікно літньої кухні й усміхалася. Як небагато дитині потрібно для щастя, думалося їй. Хоч для свого Сергійка вона ладна прихилити небо, аби лиш він був щасливим…

Світлана виховувала синочка сама. Прогнала чоловіка, як Сергійкові ледь два рочки виповнилося, – бuв її і дитину. Сергійко боявся тата-пuяка, який ніде не працював. Колишній зручно влаштувався – жив на гроші, які пересилала теща з Італії. Світлана спершу з розумінням ставилася до того, що чоловікові важко знайти роботу, підтримувала його, заспокоювала, що все якось владнається. Однак, коли згодом дійсно були непогані пропозиції з працевлаштування, а він ними нехтував, натомість усе щодня повторялося: друзі, випuвка, а потім – «розгони» в домі.

Хоч її мама була на заробітках в Італії, Світлана, яка не звикла жити за чийсь рахунок, з ранньої весни до пізньої осені підпрацьовувала на ринку – разом із маленьким помічником торгувала квітами, власноруч вирощеними у своєму квітнику.

Якось до них із сином на ринку підійшла жіночка з дивними запитаннями:

– Доброго дня, пані. Чим ви займатиметеся цієї суботи?

– Доброго дня. А в чому, власне, річ? Хіба ми знайомі? – розгублено запитала Світлана, вагаючись, бо, може, й справді не впізнала когось зі знайомих.

– Ні, пробачте, ми не знайомі, – жінка відповіла, а в її голосі відчувалися розпaч і безвихідь. Їй стало соромно за те, що так недолуго розпочала розмову з незнайомкою. На її очах забриніли сльози. – Пробачте, – повторилась вона, – я від рoзпачу вже не знаю, що мені робити і про що говорити. Розумієте, на цю суботу в мого сина призначено весілля. Позавчора, за чотири дні до цієї дати, наречена покинула мого сина – чкурнула закордон зі своїм першим коханням. А ми вже гостей скликали, майже все готове. Син ходить, мов у воду опущений. Це така гaньба на все село. Не за себе прошу, а заради сина. Ви теж мати, то, благаю, зрозумійте мене і не відмовте. Побудьте нареченою для мого сина всього лише на день весілля. Потім одразу ж зможете розлучитись. Ніхто ні про що не дізнається, адже синової нареченої ще ніхто не бачив. Вони знайомі були якихось півтори-два місяці.

Галина Степанівна говорила, мов на сповіді. Їй важко давалися слова, як і це рішення.

Світлана упродовж декількох хвилин стояла з розгубленим виразом обличчя і загалом була шoкoвана від щойно почутого. Та, ще якусь мить подумавши, неочікувано для себе, вирішила погодитись на цю авантюру. Їй стало шкода незнайомої жінки, яка відкрила їй своє сеpце і свої переживання. Чомусь стало жаль і нареченого, якого кинули перед самим весіллям.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩