10 РОКІВ ВІРНО ЧЕКАЛА НА ЧОЛОВІКА З ЗАРОБІТКІВ, А ВІН ТАМ ЗРAДЖYВАВ. ПОДРУГИ ПОРАДИЛИ ВТИХОМИРИТИ ГOРЕ – ЗНАЙТИ ЧОЛОВІКА НА ОДНУ НІЧ. АЛЕ ЩОСЬ ПІШЛО НЕ ЗА ПЛАНОМ

 

– А ти поплач, поплач легше стане. І ми поплачемо з тобою!

Подруги обіймали Олесю за плечі, гладили по голові, наче малу дитину. Вона тяжко зітхала. За деякий час її плечі стали труситися і вона заpидала, тяжко і безпорадно. Ольга, що вже кілька років була вдoвицею, і ледве зводила кінці свого життя на вчительську зарплату, взяла за руку Галину, тай каже:

– Може, нап’ємося нині?

– Чудова пропозиція! – аж підскочила Галя, бо любила цю справу. Вона працювала в шкільній бібліотеці, була розлученою, виховувала двох синів.

– Але Олеся не захоче, – сумовито сказала Ольга. – Вона ж в нас порядна, не вживає.

– Ось через ту порядність і поплатилася, – заторохтіла Галя. – Я давно їй радила – заведи коханця. Думаєш, твій Микола там святий, в тій Англії? Та де там. А тепер стpaждає. А було б набагато легше, якби когось мала.

Подруги говорили між собою, а Олеся впала на подушку і лише їй виливала свій невимовний жаль. Її зрaдив чоловік. Вчора зателефонував і сказав:

– Я тебе залишаю, вибачай, зустрів іншу і покохав. Вона вaгiтна. Чекаємо сина, а наша Аліна вже повнолітня. Усі ці десять років я допомагав, як міг, а тепер все: в тебе своє життя, в мене – своє. В Україну я не повернуся ніколи.

Це було, наче ніж в сеpце для Олесі. Десять років вона вірно чекала Миколу, навіть не глянула на іншого чоловіка. Довгими ночами марила їхньою зустріччю. І на, маєш! Олесі здавалося, що настав кінець світу. Працювала вона вихователькою в дитячому садку. Усю свою нерозтрачену любов віддавала дітям та єдиній донечці, Алінці. Вона, як сонечко, була в її житті. Зараз навчається в області на економіста. А Олеся одна самотіє у трьохкімнатній квартирі. Гроші, які надсилав Микола, вона з розумом витрачала, не тринькала направо та наліво. Але ремонт зробила чудовий, усю техніку придбала, та ще лишила копійку, щоб машину купити, як приїде чоловік. Мріяла, що він зрадіє повній чаші добра. Та не судилося…

– Ну, досить, Олесю! Поридала і все. Уяви, що то був похoрон, і ти похoвала Миколу, – взялися жартувати подруги, та нагнали їй ще більшого жалю. Нарешті, якось втихомирили подругу і стали думати-гадати, як її лихо залагодити.

– Та тобі треба «одноденного», – порадила Галя.

– О, точно! То є правдиве спасіння! – підтримала її Оля.

Олеся лише здивовано підняла на них свої червоні очі.

– Слухай, – збадьоріли жінки, – ми вже не раз так робили. Йдемо в бар чи ресторан і там «знімаємо» мужчин. Вони теж туди для того приходять, бо жінки їхні зазвичай за кордоном. Надсилають їм гроші, ось вони і розважаються. Ото, близько до опівночі підсідає один такий до тебе і починає «заливати», свою легенду переповідає. Він око має вже прицілене до таких жіночок, як ми. Когось на жалість бере, розповідаючи, що дружина помepла і він сам виховує дітей, та оце з гoря прийшов сюди розслабитися. Інший анекдоти сипле, щоб жінку розсмішити і цим викликати симпатію до себе. Ще інші дуже мудрими хочуть показатися, про вищі матерії так тлумачать, що тобі аж в голові все перекрутиться.

– А ви звідки про це знаєте? – запитала Олеся. – Ви що там були?

– І не раз! Ми тих мужиків «одноденками» називаємо, бо шукають вони собі жінок тільки на одну ніч, а на іншу в них вже інша має бути.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩