ЛЮБА ПОБАЧИЛА ВКPAДЕНІ У СУСІДКИ РУШНИКИ, ЯКІ СУШИЛИСЯ НА МОТУЗЦІ. ПОТІМ З ТІЄЇ ХАТИ ВИЙШОВ ЇЇ ВАСИЛЬ У CПIДНІЙ БIЛUЗНІ, ОБНІМАЮЧИ МОЛОДИЦЮ: ЧЕРЕЗ ПPOКЛЬOНИ КOХAНКИ ОCЛIПЛА

 

Любаша була єдиною, до того ж пізньою, дитиною в сім’ї. Росла маленькою, худенькою і красою особливо не відрізнялася. Сірі очі, таке ж сіре пряме волосся.

Всі її брати і сестри ще в дитинстві пoмepли, хто від кoру, хто від скapлатини, тоді діти часто від цього пoмиpали.

Та й батько останнім часом став здавати, вік брав своє. Все частіше сидів на призьбі і грів старі кiстки.

Мати Люби, була молодша за чоловіка на 20 років, але часті пoлoги, а потім смepті дітей, забрали у неї сили і радість життя. Як могла, жінка намагалася вести господарство, від чоловіка вже мало пуття, та й у самої здоров’я немає, Любашка їй допомагала, дівчині в ту пору було майже чотирнадцять років. Але в селі всієї роботи не переробити, а без сильних чоловічих рук важко вижити.

Ось і вирішив батько віддати Любашу заміж. Буде їй підмога і опора, після їх з матір’ю смepті. Вирішено – зроблено. Восени, як їй чотирнадцять стало, відгуляли весілля.

Люба заміж не хотіла, але слово батька – закон, навіть мати не змогла переконати його почекати з дочкиним заміжжям.

Чоловіком її став Василь. Здоровий рудий мужик з сусіднього села. Він був набагато старший, Конопатий і не особливо гарний з лиця.

– Зате вже без дурі в голові і руки на місці, – сказав батько.

Жити стали в родині Василя.

А через рік, коли пoмeр батько Любаші, молоді переїхали в будинок її батьків. На той час Любина мама сильно боліла, через півроку після чоловіка і вона пoмepла. А ще через півроку народилася Наташка.

Дівчинка була непривабливою і дуже великою – копія батька, але саме за це Василь її і не любив. Коли тій років три-чотири було, вона ще намагалася, як всі діти, підлещуватися до батька, але він завжди грубо відштовхував дочку і кричав дружині:

– Забери малу!

Люба притискала дитину до себе і мовчки йшла в іншу кімнату. Там, ковтаючи сльози, просила доньку:

– Натусечка, не лізь до тата, він втомився, а я тобі потім півника на паличці привезу. Ось поїдемо в місто і, неодмінно, привезу.

Бувало, і бuв чоловік Любу, але коли хтось із односельців питав про сuнці і сaдна на її худеньких руках, а часом і на обличчі – вона жартувала:

– Б’є, значить любить.

А що їй залишалося, податися нікуди, кому вона з дитям потрібна, тому потім гірко плакала, в зграйці, коли доїла корову, щоб не побачив її сльози Василь. Корова у відповідь важко зітхала, і здавалося, що все розуміє. Від цього на душі у жінки ставало ще важче.

Іноді вони їздили з чоловіком в місто, там у нього жили родичі (хоча, частіше він їздив один). Наташу з собою не брали, залишали у сусідки, Марусі Козятинської. Там з дитиною няньчила Надюха, яка і сама – то була всього на пару років старше. Але Наташка дівчинку любила і залишалася з задоволенням. Слухалася її. Особливо їй подобалося, що Надя катала її на санчатах, а тітка Маруся завжди пригощала смачним суничним варенням.

Одного разу, вранці, Любаша побачила у Марусі на мотузці пару дуже красивих рушників. Сушити розвішували з вечора, а вранці катали дерев’яними валиками, які використовували і для прання і прасування речей. Коли прали на річці, то віджату вручну білизна намотували на валик і розгортали, да  так, що навіть погано випране ставало білим. Звідти і пішла приказка: «Не києм, то палицею». А щоб потім погладити те ж саме робили, але вже з сухим білизною.

Вона запитала у сусідки:

– Звідки така краса, в місті таких ніколи не бачила, навіть на ярмарку?

– Так це на весілля нам з Микитою його родичі подарували. З далекої чужої країни, кажуть, привезли. Ми одне на придане Надійці відклали. А цими ось вирішили дітлахів витирати і самі іноді побарствовать, дуже вже вони м’які, одне задоволення, коли до них доторкаєшся, – відповіла сусідка.

А через місяць, якраз перед Новим роком, хтось вкрав з мотузки ті самі рушники. Маруся журилася про втрату, та й Любі було сильно шкода, що така неприємність у сусідів трапилося. Злодія не знайшли. А потім за справами і зовсім забули про те, що трапилося. Чи не вічно ж по ганчірках сумувати.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩