ОЛЬГА ПОЗНАЙОМИЛАСЯ З ІНОЗЕМЦЕМ ЧЕРЕЗ ГАЗЕТУ. КOЛИ У НЕЇ СТАЛАСЯ БIДА, ВИРІШИЛА ЇХАТИ ЖИТИ ДО НЬОГО. МИНУВ ТИЖДЕНЬ, ДРУГИЙ. ПРО ЖІНКУ НІХТО НІЧОГО НЕ ЧУВ

 

Колись дуже давно ми з Олею працювали на великій взуттєвій фабриці. Очі у неї – голубі-голубі, обрамлені густими, довгими та чорними віями, кругленьке личко, по-дитячому пухкі уста. Та ті красиві очі ніколи не сяяли радістю, вона завжди була сумна та похмура.

– Чому завжди зажурена? – якось спитала Ольгу. Вона не любила скаржитися, однак, у той день вихлюпнула мені свій жаль. Сімейний корабель розкинув її з чоловіком по різних берегах і вона одна виховує сина Івана. Важко їй. Доводиться економити на найнеобхіднішому. Скоро Новий рік. Іванко, як і інші діти, хоче піти на новорічне свято, а карнавальний костюм купити нема за що.

На очах Олі виступили сльози. Жаль стиснув моє серце. І я стала міркувати, чим їй зарадити.

З картону зробила капелюх, розмалювала його чорною фарбою. З обрізків шкіри пошила меч, з білого полотна – накидку-сорочку. Ще й віршик склала про мушкетера. Оля була зворушена і тепер уже плакала від радості. Потім захоплено розповідала, який щасливий був Іванко, коли за костюм мушкетера отримав призове місце.

Оля вирізнялася якоюсь особливою терпеливістю і добротою.

У ті часи були нескінченні черги за хлібом, маслом. В одні руки давали не більше двох буханок хліба і дві пачечки масла. То вона по кілька разів бігала в магазин, якщо хтось просив. А потім – наздоганяла свою роботу. Бувало, спам’ятовую її: кому треба, хай сам купує, тобі ж важко. «Я не вмію відмовити, коли просять», – пояснювала Ольга.

Одного дня вона не з’явилася на роботі. Минув тиждень, другий. Олі не було. Ніхто з її односельців не відав, що з нею. Час спливав. Я скучала за нею. Мені бракувало наших теплих розмов, та найбільше гризла думка: може якась біда її спіткала, а я не можу допомогти?

Вже й рік минув, як бачила її. Та якось мені надійшло поштове повідомлення. Здивувалася: посилка з Литви? Була упевнена, що це якась помилка.

– Все сходиться: і адреса, і прізвище ваше, – запевнила мене оператор на пошті.

Все ще сумніваючись, я заледве донесла важку коробку додому. Мов із чарівної скриньки, виймала усілякі обновки – мені, моєму чоловікові, синам і не могла збагнути від кого такі гарні подарунки? За що?

Ні зворотна адреса, ні прізвище відправника – Гуданіс – нічого мені не говорили. Та враз, між цукерками, вгледіла лист. Не могла повірити – він був від Олі. Тільки тепер вона не Кривінська, а Гуданіс!

Через газетне оголошення Ольга познайомилася з чоловіком із литовського містечка Велючоніс. Він писав їй теплі, задушевні листи, а потім покликав з Іванком до себе. Відважитися на такий серйозний крок було вкрай важко, зізнавалась Оля, адже про Яцека, по-суті, нічого не знала, ніколи його не бачила. Чи не пошкодує, вирушаючи в таку далеку дорогу з дитиною? Та втрачати було нічого: у невеличкій хаті, окрім неї з сином, жили ще старенькі батьки, сестра з донькою, в якої теж не склалося сімейне життя. Біда визирала з кожного куточка. І взагалі, вона ще молода, їй так бракує міцного чоловічого плеча, а Іванкові – тата.

І тільки тепер, коли стала дружиною Яцека, вирішила відгукнутися.

– Хочу віддячити тобі за те, що допомагала мені, чим могла. Гадаєш, я забула? – писала Оля. Адресу мою вона дізналася у відділі кадрів, коли писала заяву на звільнення.

У Велючонісі Ольга влаштувалася на роботу у їдальню дитячої кoлонії. Серце її кpаялося за чужих дітей. Знала: кожен із засyджених – жeртва скaліченої долі. Дитина, якій бракує любові, уваги, а, нерідко, й куска хліба. По-материнськи жаліла їх, давала «добавки», якщо хтось просив, ділилася чимось домашнім.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩