“ВЖЕ ДВА МІСЯЦІ ЯК ЧОЛОВІКА НЕМАЄ, В СЕЛО ДО БАТЬКІВ ПОЇХАВ І НЕ ПОВЕРНУВСЯ. ДІТИ ПИТАЮТЬ, ДЕ ТАТО, А Я НЕ ЗНАЮ, ЩО ЇМ СКАЗАТИ”

Обідня перерва вже добігала кінця. Я пришвидшила свій крок, щоб вчасно прийти на роботу, і не зразу помітила поряд жінку, що мене наздоганяла.

– Ви наче тікаєте від мене. Я швидше, а ви собі, – засміялася та, відхекуючись.

– Даруйте, не побачила вас, бо поспішаю, боюсь на роботу запізнитися, тому й прискорилася, – пояснила я, зніяковівши. – Та й, взагалі, я завжди ходжу, нікого не помічаючи. Все задумана. Мені вже багато людей про це говорили, – сказала я, наче оправдовуючись.

– А нам по дорозі, – повідомила Леся, так звали мою знайому, з якою я не бачилася, мабуть, з вісім років. – Як живете? – запитала вона.

– У мене нічого не змінилося. Діти виросли, розлетілися з дому, – сказала я. – Тільки й усього.

– А чоловік?

– Чоловік, як чоловік, нічого особливого.

– А ось я – розлучаюся. Уже заяву написала.

– А чому? У вас же діти? – здивувалася я.

– Вісім років я боролася за щастя, а все марно. Горбатого й могила не виправить, як то кажуть в народі.

Леся спохмурніла. Її очі потьмяніли, наче погасли. Вона важко опустила голову і продовжила свою сумну оповідь.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩