В ДЕНЬ ВЕСІЛЛЯ НАДЯ КИНУЛА АНДРІЯ І ВТЕКЛА З ОЛЕГОМ. АЛЕ ВЖЕ ЗА РІК ПОДРУЖНЬОГО ЖИТТЯ ВОНА ЗРОЗУМІЛА, ЩО ВЧИНИЛА ВЕЛИКУ ПОМИЛКУ. – НАДЮ, А Я СЬОГОДНІ НА БАЗАРІ ЗУСТРІЛА АНДРІЯ, ЗА ТЕБЕ ПИТАВ, – СКАЗАЛА МАМА. А ЧЕРЕЗ КІЛЬКА ГОДИН АНДРІЙ СТОЯВ НА ПОРОЗІ ЇХНЬОГО ДОМУ

 

Надія закрилась в своїй кімнаті і не хотіла нікого бачити, здається, вона втратила останню мрію і надію… Весь час її думки відтворювали останню зустріч і розмову з Андрієм, не втрималась, розплакалась, як мала дитина.

Андрій ніколи не належав, як казали, до “тихонь”. Надю любив ще зі школи якось по-своєму спокійно, переконливо і ніжно. Найперше, що вона відчула в ньому – це надійність. Обоє вчилися у вузах, хоча й у різних містах, проте зустрічалися майже кожні вихідні, коли приїздили додому. А вже під кінець третього курсу Андрій запропонував одружитися. Надя дала згоду. Отже, як годилося, хлопець засватав дівчину, домовилися про весілля й почали до нього готуватися.

Але в житті Надії все змінилося після одного випадку. Вона з подругою поїхала на день народження до якогось її однокласника. Там і познайомилася з Олегом, який відразу дав зрозуміти, що вона йому дуже подобається. Він був видним, вправним у розмові, Надя і незчулася, як закохалася в Олега, який настирливо добивався від неї взаємності. І таки добився свого. Вона нічого не сказала про те, що для неї вже визначено дату одруження, що вона вже й сукню весільну купила. Дівчина взагалі не знала, що робить, але не могла відмовитися від того виру почуттів, які оволоділи нею.

Десь глибоко в душі вона інтуїтивно відчувала, що нічого не треба міняти. Надя й не міняла до останнього дня. А в день весілля, коли вона сиділа перед великим дзеркалом у білій сукні, до неї в кімнату увірвався Олег і, впавши на коліна, почав благати не робити дурниць, не губити їхнього кохання:

– Ти ж робиш цей крок на все життя. Невже ти хочеш жити з нелюбим чоловіком? Я знаю – ти мене кохаєш! – він говорив це все у відчаї. І Надя, наче отямившись від непритомності, вхопила його за руку і вибігла з кімнати. За якусь мить вони, наче привиди, обоє зникли на таксі, що стояло біля їхнього будинку.

***

Сказати, що такий вчинок всіх ошелешив, нічого не сказати. Надія довго не з’являлася вдома. Їй було незручно перед батьками, друзями, а найбільше перед Андрієм, який, добре розуміла, не заслужив такого ставлення. Для нього це було особистою трагедією. Після вузу Андрій поїхав на роботу подалі від дому, аби теж тут не з’являтися.

Інтуїція Надю не підвела: вже за рік подружнього життя вона зрозуміла, що її чоловік ніхто інший, як звичайний ловелас, який упадає за будь-якою спідницею, якщо з-під неї добре видно гарні ноги. Народження доньки нічого не змінило. Коли вже ситуація загострювалася аж надто серйозно, Олег мало не на колінах клявся, що йому, окрім неї, ніхто не потрібний, що все це її безпідставні ревнощі й накручування. Наді нічого не залишалося, як вірити, бо ще не була готова до різких змін – вона їх просто боялася, не знаючи, як далі жити.

Та коли зрозуміла, що може дати собі й доньці раду, і їй навіть все одно, що говоритимуть люди і як реагуватиме мама, не стерпіла постійних принижень і подала на розлучення. Останньою краплею була чергова Олегова пасія, яка нахабно телефонувала до них додому. Надя просто виставила його речі за двері. Мала на те повне право – квартиру отримала сама. Дякувати Богу, він за неї не судився, хоча міг. “Остання любов” забрала його до себе.

Надя зрозуміла, що справді стомилася. Додаткові заробітки давалися взнаки, а по-іншому не виходило. Намагалася так, щоб не побиратися і не відчувати себе бідотою, а для цього треба було багато працювати. Тому з нетерпінням чекала відпустки, аби поїхати до мами, поїсти полуниць, попорпатися на грядці біля хати, а потім ще якийсь тиждень провести в інститутської подруги на морі неподалік Одеси. Мама вже заспокоїлася і майже про Андрія не згадувала, правда, ще інколи повторювала:

– Якби чоловік був, то таки легше…

***

Цього року полуниці вродили, здається, як ніколи. Мама ще зранку пішла з Алінкою на ринок – понесли полуниці. Наді теж не спалося. Приготувала сніданок і обід, а тоді заходилася перебирати речі у шафі, бо там назбиралося багато зайвого. Незчулася, як до кімнати зайшла мама:

– Все порядки робиш. Та цей светр ще згодиться, а ти його уже в мішок на горище преш, – мама, як завжди, боролася за кожну ганчірку.

Надя ніби не чула й продовжувала свою роботу.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩