ВАЖКІ КЛУНКИ НА ВОСЬМИЙ ПОВЕРХ КАТЕРИНА ЛЕДЬ ДОПЕРЛА. ТА ІРИНА НЕ ДУЖЕ ЗРАДІЛА, ПОБАЧИВШИ МАТІР, ЯКА НАВІДАЛАСЯ БЕЗ ПОПЕРЕДЖЕННЯ, ЗАТЕ ВТІШИЛАСЯ ГРОШЕНЯТАМ, ЯКІ СТАРЕНЬКА ПРИВЕЗЛА ЇЙ. А НА ТРЕТІЙ ДЕНЬ ДОЧКА СКАЗАЛА МАТЕРІ, ЩО КУПИЛА ЇЙ КВИТОК НАЗАД. НА ЗАВТРА

Катерина дуже втішилася, отримавши вперше за довгий час лист від дочки. Старечими підсліпуватими очима мати ще і ще раз уважно перечитала написане, хоча кожне слово вже знала напам’ять. «…Живу добре, не турбуйся. Грошей вистачає, хоча не можу сказати, що маю зайві. Без Павла вже третій рік, звикла. Аліменти на Оксанку він сплачує регулярно, деколи навіть приносить якісь подарунки».

У Катерини щось всередині боляче защеміло, адже росте онучка без батька, отак доля покарала дочку. Може, за якісь її, материні, гріхи? Та які ж саме?! Всеньке життя, з юних років, працювала важко. Ростила дочку сама, бо Петра давно не стало… Крутилася, як білка в колесі, аби дочку на ноги поставити. Вивчила її в місті. Навіть квартиру допомогла купити, хоча ой як непросто було… Все що могла відкладала в дерев’яну шкатулку. Бувало, до крамниці місяцями не ходила, собі геть на копійку нічого не купувала. А що їй, старій, треба? Якесь лахміття ще є – підлатала та й ходи. Хліб пекла свій, бараболя теж своя… А то все їй, Іринці, в місто. Джерело

Серце тітки Катерини знову стисло. Так хотілося побачити, обійняти, приголубити онучку!.. Вже ледь не два роки минає, як бачила її востаннє. Оксанка тоді ще була зовсім маленька. Доки онучка спала, баба вдосвіта йшла до лісу, збирала їй суниці. Дівчинка дуже любила їх та тепле, тільки-но від Василини, молочко.

«…Недавно зробила в квартирі євроремонт. Стільки грошей в нього вклала, ти не уявляєш. Зате краса! В черговому листі вишлю тобі фотографії. Вишлю, як ти просиш, і фотографію Оксани. Ти її не впізнаєш – зовсім доросла, вища мене на півголови…»

Одна старенька Василина й залишилася в неї… Вже майже не дає молока, але здати корівку заготівельникам не могла: зріднилася з худобиною, як із людиною. Навіть балакала з нею, скаржилася на своє самотнє життя та гірку долю…

«…Оксану вдома не застаю: ото тільки на ніч і приходить. Займається на курсах французької, ходить на шейпінг, в бари з подругами та кавалерами…»

«Шейпінг»… Що воно таке? Відірвала очі від листа стара. Мабуть, щось гарне, бо ж хіба дочка пустила б на погане?

Враз згадалася Катерині її молодість. Дві спідничини на переміну, дві сорочки – одна вихідна, про свято, друга на кожен день. Одні туфлі. Ото й усеньке вбрання. Зате роботи!.. Вдень – на колгоспному полі, потім – на своїх городах та біля худоби. Лише пізно ввечері виходила до дівчат та парубків на вулицю: посиділи, поспівали, побалакали, та й додому, бо ж удосвіта знов у поле… Ото й увесь «шейпінг»!

Довго сиділа Катерина у важкій задумі після тих слів. Потім рішуче підвелася й попрямувала до хати. У шкатулці з півнями перерахувала відкладені на смерть гроші. Кіт наплакав… Знову сіла. Так, у важкій задумі, просиділа ледь не годину.

«…Дуже хотілося б тебе побачити, мамо. Яка ти? Як ти? Побалакати б з тобою хоч годинку. Але ж приїхати ніяк не можу: робота. Того року вдалося вирвати профспілкову путівку на море, у санаторій. Повернулася додому, а тут в сусідки був потоп, то в мене вся стеля вогка й шпалери облетіли, прийшлося робити ремонт. Знову не вдалось до тебе вирватись. Та й грошей вже не було…»

Зважилася… Увечері Катерина зарубала три найбільші курки та півня. Обпатрала їх. Витягла з погреба кілька банок з опеньками, суничним варенням та солоних огірочків, які так любила донька. Зібрала все до величезної строкатої сумки. Гроші склала в конверт і тугенько зав’язала в хустинку.

***

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩