У МАКСИМА БУЛО ВСЕ ДЛЯ ПРОСТОГО ЛЮДСЬКОГО ЩАСТЯ: БАТЬКИ, ДРУЖИНА, СИН. АЖ РАПТОМ БАТЬКОВИЙ ДЗВІНОК З ЛІКАРНІ: “Я ЗНАЙШОВ ТВОЮ МАТІР. ТУ, ЯКА ТЕБЕ НАPOДИЛА, РОЗУМІЄШ, СИНУ?”

 

Максим бадьоро вицюкував сокирою: тільки-що він повернувся з лікaрні, де відвідував батька. Мeдики заспокоїли: здоpов’ю старенького уже ніщо не загрожує. Максим усміхнувся. Згадці про батька і навіть незвично холодному дню – осінь цьогоріч прийшла рано: із сльотою та дощами. Сонцю, котре іще вперто пробивалося крізь густі хмари. У хаті поралися дружина і мати. Зі школи ось-ось повернеться син. Чого ще треба для звичайного людського щастя?

За матеріалами – Наш День.

Тривожний голос дружини перервав ці спокійні думки:

– Максиме, – кликала Галина, – іди сюди, візьми свій мобільний, вічно зречешся телефона у хаті. Та швиденько. З лікaрні телефонують.

– Щось з батьком? – і сам тривожно перепитав дружину.

– Та ніби ні. Він якраз і телефонує. Але схвильований якийсь, хоче лише тебе чути.

Батьків голос справді тремтів у слухавці.

– Максиме, сину, тут таке, навіть не знаю, як сказати. Здається, я знайшов твою… матір.

У слухавці щось зашипіло, зв’язок із селом був не дуже добрий. Максим ніяк не міг усвідомити батькових слів. Аж поки знову не почув старенького

– Сину, ти розумієш, про що я кажу? Про твою рідну матір. Ту, що тебе наpодила.

Оте слово «рідну» різонуло слух, повернуло у далеку гірку реальність. Коли він, разом з іншими дітлахами, зростав спочатку у дитбудинку, а потім кочував з інтернату в інтернат. Аж поки не з’явилися вони, його теперішні мама і тато. Рідні, дорогі, найкращі – інших Максим просто не знає. Він став їхнім сином – єдиним, улюбленим. Вони гордилися ним, вивчили, одружили. Вибавили уже його сина, а свого внука. І на тобі, раптом якась жінка. Що зреклася його, покинула малого і безпомічного ще у полoговому будинку. Максим ніколи не думав про неї. Її просто не існувало у його житті. Як і він, напевне, нічого не значив для неї, тієї, що привела на світ.

– Тату, не треба про це. Скажи ліпше, як твоє здоpов’я, а інше мене не цікавить.

– Зі мною усе добре. А ти збирайся і приїжджай, сину. До вечора ще встигнеш. Бо, хтозна, завтра може бути пізно. Словом, я чекаю тебе.

Максим хотів заперечити: нікуди він не поїде. Але в телефоні – лише короткі гудки. Максим знав батькову впертість: старенький не любив, коли йому перечили.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩