“ПРОСТИ, АЛЕ Я… ДАВНО ОДРУЖЕНИЙ. Я ДУЖЕ ТЕБЕ ЛЮБЛЮ, АЛЕ З ДРУЖИНОЮ РОЗЛУЧИТИСЯ НЕ МОЖУ. ЇЇ БАТЬКИ СТІЛЬКИ ДОПОМОГЛИ МЕНІ. І В НАС ПІДРОСТАЄ СИН…” – ВІДПОВІВ ЇЙ НАЙБІЛЬШ КОХАНИЙ ЧОЛОВІК НА СВІТІ, ЧИЄ ДИТЯ НОСИЛА ПІД СЕPЦЕМ. НЕ ПАМ’ЯТАЄ, ЯК НОГИ НЕСЛИ ДО ЛІКAРЯ

 

Падав дощ. Як і тоді, у день її розлучення з сином. Холодний, сірий, нудний. І не було видно просвітку.

За матеріалами – Наш День.

«Як і в моєму житті», – подумала Марія і щільніше загорнулася у плащ, хоча в автобусі було тепло і сонно. Лише по вікні ці мокрі патьоки, цей набридливий дощ.

Заплющила очі. Намагалася задрімати, заспокоїтися. Відгородитися від бoлючих споминів. Але дарма. Вони набігали, мов хвилі, тоді, на морі, де Марія вперше зустрілася з Олегом.

Те літо… Вона ловила на пляжі сонячні промені і захоплені погляди чоловіків.

– Тобі треба принца, – жартувала подруга.

Може, і так, лише де його взяти? І ось море, сонце й Олег. З’ясувалося, вони були ще й з одного міста, але досі не зустрічалися ніколи. На принца він схожим не був, але й на її знайомих студентів – теж. Старший від неї, впевнений у собі. Тому коли запросив до ресторану, Марія не відмовилася.

Вони пили винo. Вітер доносив запах моря. Ресторанний оркестр грав чомусь сумні мелодії. Марія слухала, як плаче скрипка.

Олег мало розказував про себе. Хіба те, що працює в солідній установі, часто їздить у закордонні відрядження. Має власний дім, гроші. І невлаштоване особисте життя. Тож це просто диво, що зустрів її, Марію.

Путівка закінчувалася. Олег просив її залишитися ще на кілька днів, обіцяв усе влаштувати. І справді, Марію чекав окремий будиночок на березі моря. А потім, як запевняв Олег, вони одружаться, бо він ще ніколи не зустрічав такої красивої дівчини.

Марія залишилася і була щаслива. Додому поверталися разом, тільки удвох у купе: Олег про це подбав заздалегідь.

Вони розлучилися на пероні, домовившись зустрітися завтра. Але наступного дня телефон мовчав. Марія картала себе, що не записала Олегового номера.

Він зателефонував через місяць. Коли вона, втомившись від невизначеності, уже й перестала чекати.

– Прости. Одразу ж після приїзду мене відіслали у відрядження.

Вона простила. Забула навіть сказати, що звідти теж можна було зателефонувати. Олег був поруч, ніщо інше не мало значення.

Тепер вони не ходили ні до ресторану, ні у бар, на каву. Олег привозив її у якусь порожню квартиру. Виймав з сумки різні делікатеси, дорогі напої.

– Хочу бути тільки з тобою, без людей, – казав дівчині. Вона танула у його обiймах. І вірила.

Котрогось дня відчула, що стане матір’ю. З нетерпінням чекала зустрічі з Олегом, аби про все розповісти.

– Справді? – перервав він її. – Не хвилюйся, щось придумаємо. Поки не пізно…

Щось казав про гроші, які їй дасть, і про знaйомих лiкарів, про те, що ніхто і знати не буде. Марія не вірила у те, що чула. Стояла розгублена і тиха.

– Але ж ми збиралися одружитися. ..

– Прости, але я… давно одружений. Я дуже тебе люблю, але з дружиною розлучитися не можу. Її батьки стільки допомогли мені. І в нас підростає син…

Вона вже не пригадує, як вийшла з цієї квартири. У голові пульсувала лише одна думка: я теж наpоджу сина…

Марія зітхнула. Чому саме сьогодні, саме зараз на неї нахлинули ці спомини? Мов дощ, цей набридливий дощ за вікном автобуса. Ні, вона не буде згадувати, як сприйняли тоді її звістку батьки. Ще гірше – в інституті. Вона не витримала і таки пішла на прийом до лiкаря.

– Уже пізно, надто пізно. Ніхто не буде ризикувати.

Вона нарoдила сина. Якраз тоді, коли в інституті був випускний. Декан, розподіляючи направлення на роботу, на її прізвищі іронічно посміхнувся.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩