Минув відведений мені максимум – чотири дні. Я не вмиpaла, а з апетитом лопала ковбасу і банани. Мені було добре. А лікарю було погано…

 

Я мовчки їхала коридорами обласної поліклініки і тихо слухала розмову медсестер.

— Куди її? — запитала одна. — Може поки в загальну, а не в окрему?

Мене це рознервувало:

— Чого ж це я повинна жити в загальній, якщо окрема є?

В їх очах читався сум і співчуття. Просто тоді, я ще не знала, що в окрему відправляють тих, хто скоро помре.

— Сказали, що її в окрему, — строго сказала інша.

На той момент, я навіть не здогадувалась що це означає, тому нарешті відчула спокій і гармонію. Мені стало так легко від того, що зараз я можу просто лежати і робити те що Я хочу. Я нікому і нічого не винна.

Це був такий спокій. Я навіть не звертала уваги на те, що відбувалося у світі. Мені це було просто не цікаво. Я зрозуміла, що є я і зараз я можу просто відпочити від всієї цієї метушні та біганини, стресі та переживань.Я була наодинці із собою і це було краще, що траплялося зі мною за все життя.

Саме тоді, я зрозуміла, що у порівнянні з Життям і Смертю, з цією Вічністю, мої проблеми були просто нічим. Тоді, я стала розуміти, що вони не були варті тих усіх переживань.

В той момент, я почала любити Життя! Це ж так чудово прокидатися разом із першими промінчиками сонця, слухати як співом заливається соловейко, а якась елегантна жінка швидко цокає підборами по асфальту. Тільки в той момент, я зрозуміла, що насправді життя — це чудо!

Я раділа тому, що я це зрозуміла і в мене було хоча б ще декілька днів, щоб на повну насолодитись цим прекрасним світом! Мені так закортіло якось виразити цю свободу і любов до життя, що я просто почала дякувати Богу за те, що він відкрив мені на це очі. Хоч і в мене лишилось обмаль часу.

Але в діагнозі «лейкоз 4-го ступеня» і окремій палаті були свої переваги. До таких пацієнтів відвідувачі могли приходити в будь-який час. ОТ до мене і почали сходитися родичі. Вони дивились на мене з жалем і біллю, а я дарувала їм свою любов і жагу до життя. Я розповідала їм різні анекдоти, веселі історії з життя та просто щось хороше. Прощання пройшло у веселій атмосфері і від цього настрій у мене покращився ще сильніше.

Наступив третій день і тоді я зрозуміла, що просто лежати в ліжку я вже не можу. Я почала ходити по палаті, сидіти біля вікна. Одного разу, це побачила мій лікар і почала на мене кричати, мовляв, мені взагалі вставати не можна. Такі слова мене сильно здивували і я запитала:

— Хіба це якось впливає на ситуацію.

— Ну… ні. Просто ви не можете ходити.

— Цікаво. А чому?

— Ви б бачили свої аналізи! Там результати трупа! Я не знаю як ви живете, а про прогулянки взагалі мовчу.

Мені пророкували 4 дні, але настав п’ятий, а я все не вмирала. Я на повний рот їла ковбасу і заїдала все бананами. Лікарка була злюща, тому що взагалі не розуміла, що відбувається. Результати аналізів були такі ж як і раніше, кров — ледь рожева, я с покійно сиділа в холі й дивилась телевізор.

Внутрішня Любов вимагала дарувати радість іншим, тому я пішла до лікаря і запитала:

— А які результати ви б хотіли бачити.

Вона щось швидко стала писати на клаптику паперу і віддала мені зі словами:

— Хоча б такими.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩