СОФІЯ ПОВЕРТАЛАСЯ ДОДОМУ, РАПТОМ ПОБЛИЗУ ЦЕРКВИ БІЛЯ НЕЇ ЗУПИНИВСЯ В’ЯЧЕСЛАВ, ЧОЛОВІК З СУСІДНЬОГО СЕЛА, І ПОПРОСИВ ПЕРЕЙТИ ЖИТИ ДО НЬОГО. ПОВІДОМИВ, ЩО ВІН ВДІВЕЦЬ, І ДВОЄ СИНІВ ЗАЛИШИЛИСЯ БЕЗ МАТЕРІ. ТА Й З ГОСПОДАРСТВОМ ВАЖКО САМОМУ РАДУ ДАВАТИ. ЖІНКА Й НА МИТЬ НЕ ЗАВАГАЛАСЬ — ВІДМОВИЛА ВІДРАЗУ. АЛЕ ЧОЛОВІК НЕ ВІДСТУПИВ: НАСТУПНОЇ НЕДІЛІ ПРИЇХАВ ПО НЕЇ І ЗАБРАВ. ТАК У СОФІЇ З’ЯВИЛАСЯ ДРУГА СІМ’Я

 

Тяжке життя прожила Софія біля свого чоловіка – спокою не було ніколи. То ж коли нарешті розлучилася, аж з полегшенням зітхнула. Без сварок та лайок стало на душі жінки значно спокійніше. А діти — Василь, Микола та Аня — вже підросли, то ж якось буде…

Далі у Софії пішли сірі будні. Сім років вона одна піднімала синів та дочку, врешті поодружувала всіх. На інших чоловіків навіть не дивилася, бо зареклася більше заміж не виходити. Крім дому та роботи (працювала в Межиріцькій лікарні, де її щиро шанували й колеги, й хворі), більше нічого й не бачила. Джерело

Хоч сама чоловіків і не шукала, але одного разу знайшли її. Якось поблизу церкви зупинився коло жінки В’ячеслав Бровчук з Бокшина і попросив …перейти жити до нього. Повідомив, що він вдівець, і двоє синів залишилися без матері… Та й з господарством важко самому раду давати… Про неї, Софію, чув багато доброго… Жінка й на мить не завагалась — відмовила відразу. Але чоловік не відступив: однієї неділі приїхав по неї кіньми, мовляв, хоч у гості заберу… В гості жінка погодилася, взявши з собою сина.

Коли вони переступили поріг старенької хатинки, вжахнулися запустінню, що панувало тут. Навіть дверцята плити відпали… З усього було видно, що жив чоловік бідно.

І хоч була неділя, Софія відразу кинулася гостя наводити сякий-такий лад. А про себе думала: «Нізащо не залишуся!» Поприбирала й заквапилася додому. Але прийшов В’ячеславів син-підліток Володя, побачив її і обійняв, наче рідну маму: «Тітко, не йдіть! Бо сюди ніхто не прийде»…

Такого повороту жінка не очікувала. Софія Михайлівна кинулася надвір, щоб хлопчик не вгледів її сліз. Не хотілося їй, звісно, залишатися, але ж дитини шкода… Саме через це і погодилася Софія жити з В’ячеславом. Так з’явилася в неї друга сім’я. У хаті стало чисто й затишно. Плита з каструльками всміхалася новими дверцятами, доріжки на підлозі, скатертина на столі. З Володею відразу порозумілася, він був доброю дитиною.

Ще один син В’ячеслава Павловича — Валерій — навчався в Миколаєві. З тривогою господиня чекала першої зустрічі. І ось у хаті з’явився високий юнак. Став на порозі розгублено. Вона зрозуміла, як йому незручно: в хаті — чужа тітка.

— Проходь, сину, сюди, я тебе впізнаю: бачила на карточці. Вже давно виглядаю, бо тато казав, що приїдеш. Не зважай на мене, роби що хочеш, ти ж у себе вдома…

І хлопчина полегшено зітхнув.

А потім прибіг Володя і вона почула, що він питає у старшого брата:

— А як мені на неї казати?

— Кажи, як її діти кажуть.

Так Софія Михайлівна стала для Володі мамою, хоча Валерій, подумавши, шанобливо називав її Михайлівною. Але ставився приязно, щиросердно.

У тій бідній хаті В’ячеслава, Софія почувалася щасливою. Його сини були для неї першими помічниками. І сам господар оточив дружину турботою і повагою. Коли їхали возом у гості, садовив високо — щоб усі бачили. Гордився! Жили дружно, душа в душу. Адже крім того, що Софія Михайлівна чудова господиня, вона розумний порадник і вірний друг. Це за її наполяганням сім’я купила сусідську хату, бо та, в якій жили, зовсім старенька.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩