МАКСИМ НЕ ПІШОВ НА ВЕСІЛЛЯ ДО ПЛЕМІННИЦІ ОКСАНИ І ДРУЖИНІ ЗАБОРОНИВ ІТИ. — ТІЛЬКИ СПРОБУЙ ПІДИ! ГРОШЕЙ НЕ ДАМ! ВЕСІЛЛЯ ВОНИ ПРИДУМАЛИ! ЗЛИДНІ! КЛИЧУТЬ, ЩОБ ГРОШЕЙ НЕСЛИ, ЩОБ ДАРУВАЛИ. ОКСАНА СИДІЛА НА ЛІЖКУ І ЧУЛА, ЯК ВИГРАЮТЬ ВЕСІЛЬНІ МУЗИКИ НА ПОДВІР’Ї У ЇЇ ОЛЕСЬКИ. А КОЛИ ГОСТІ РОЗІЙШЛИСЯ, ВОНА ВСЕ Ж ПРИВІТАЛА ОЛЕСЬКУ

 

Оксана і Ганнуся були двоюрідними сестрами. Все дитинство горнулися одна до одної, підтримуючи і допомагаючи. Коли виросли, першою на рушничок стала Ганна — дуже вже кохала сусідського Петра. І хоч той любив заглядати у чарку, народила йому відразу діточок.

Оксана ж заміж не поспішала, поки в селі не з’явився Максим — його прислали в колгосп агрономом. Заміж покликав він Оксану дуже специфічно – зайшов до її хати і сказав:

— Тобі, Оксано, треба заміж, мені — женитися. Обоє ми сироти. Так що подумай…

Сама себе не розуміючи, Оксана підвелася й кивнула головою на знак згоди. Весілля було бучне, — музиками та дружками. І заздрісні погляди подруг: бач, яке щастя Оксані — вчений, роботящий, непитущий. А вона — в білосніжній сукні, фаті і диві дивному — білих лакованих черевичках, які десь дістав наречений, — і сама не знала, чи була щасливою. Знала тільки, що вже не одинока, бо самотності боялася понад усе.

Але життя з Максимом виявилося не легким. Він був чоловіком практичним і хазяйновитим — жоден клаптик землі у нього не гуляв без прибутку, жодна копійка не тратилася марно. Правда, скупим був і до людей не дуже привітним. Не дозволяв Оксані ні з ким зустрічатися, навіть з Ганною, яку завжди обзивав “голотою”.

За якісь кілька літ на місці підсліпуватої хатки виріс навіть не дім — справжній палац. Височенний, із широкими вікнами, просторими кімнатами. Дістав Максим у хату меблі дорогі, в селі не бачені. А навколо палацу свого звів височенну огорожу.

Але щастя в тому палаці Оксана не мала. Коли Максим був на роботі, бігала до Ганни.Та Ганні і самій було нелегко: Петро п’є, діти малі, нестатки в господі, злидні.

Максим прийде з роботи — не пригорне, не спитає, чого вона невесела. Вже ж бо сім літ разом, а діток немає. Журилася тим Оксана аж до того часу, доки не всміхнулося їй довгоочікуване щастя. Відчула — матір’ю стане… Зраділа несказанно! Побігла з тією радістю до Ганни. Обнялися, заплакали, згадали батьків і Оксанину матір — так і не діждала онучатко поколисати. Поділилася й Ганна своєю радістю, що вона теж при надії. Співала Оксанина душа. Не стало смутку!

Ледь дочекалася з роботи Максима. На руки йому полила, рушник подала білосніжний. Та краще б новини своєї не казала… Спохмурнів Максим, як весняний день у грозу. Вечеряти не схотів. Довго сидів на ґанку, цигарку за цигаркою смалив. А тоді мов каменем у душу кинув:

— Ти, Оксано, думаєш не знаю й чим! У нас ще роботи — непочатий край. Машину скоро брати, залізо купити. Не треба нам цього зараз. Хай років через п’ять, але не тепер. Я так рішив.

Коли Оксана почула від лікарки вирок: — Ви більше ніколи не зможете народити… , зненавиділа Максима. Вона замкнулася від усього світу. Дарма чоловік викинув гроші на дорогу каракулеву шубу. Навіть з Ганною дозволив зустрічатися, але і це не допомогло.

Коли на подвір’ї з’явився омріяний Максимом автомобіль — не зраділа і не всміхнулась, мовчки пішла в хату. Кому? Для кого?

***

Тієї осінньої ночі дві новини влетіли в село. Ганна народила п’яту дитину — дівчинку, а Максим розбив новісіньку машину. Оксана їздила в лікарню до Максима, допомагала Ганні з дітьми, особливо з найменшою — верескливою Олеською. До Олеськи вона прикипіла всією душею. Лише притискаючи до себе теплий, крикливий згорточок у пелюшках, Оксана хотіла жити.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩