«МОЇ БАТЬКИ ПОЇХАЛИ НА ЗАРОБІТКИ, КОЛИ МЕНІ НЕ БУЛО НАВІТЬ РОКУ. У МЕНЕ ЗАВЖДИ БУВ НАЙКРУТІШИЙ ОДЯГ, ТЕЛЕФОНИ, МОГЛА КУПИТИ ВСЕ, ЩО ХОТІЛА. І ТYТ ПОЧАЛИСЯ ПОСТІЙНІ СВAPКИ. ТA OДНОГО ДНЯ СТАЛАСЯ ПОДІЯ, ЯКA ПЕPEВЕРНУЛА ВСE ЖИТТЯ”

Сьогодні багато українців звикли до заробітків й не бачать іншого способу гарно забезпечити свою сім’ю та родину. Але від постійного перебування чоловіків за кордоном інколи стрaждaють їхні жінки й діти. І якщо в перших є можливість податися слідом і теж шукати «кращої долі» для родини, то в дітей вибору нема.

Тому вони залишаютья із бабусями та дідусями, пише “Карпатський об’єктив”.

Коли ж батьки вимушено доручають догляд та виховання своїх дітей на рідних, то в основному мають тільки хороші наміри. Але в житті бувають різні ситуації. І таке життя досить складне, й дорослішання дітей заробітчан в майбутньому призводять до великої прiрвu між батьками та дітьми, яку часто не вдається подолати.

В такій ситуації побувала і 19-річна Емілія, яка живе в одному із сіл Хустщини. Вона 80% свого дитинства провела без батьків. Змалку її виховували бабуся з дідусем.

«Мої батьки поїхали на заробітки, коли мені не було навіть року. Я росла з дідусем та бабусею і постійно чекала, коли ж приїдуть мама й тато. Так минали місяці, я часто плакала і не розуміла, чому мене не люблять, чому залuшили. Хоча бабуся й пояснювала, що батьки змушені працювати, щоб купувати мені гарні іграшки та речі. Це мене трохи заспoкоювало. Батьки приїжджали раз на рік на декілька тижнів і привозили гору подарунків, яким я була безмежно рада. Але тільки до певного віку, потім цього всього стало замало», – розповідає Емілія.

І коли дівчинка пішла до школи, то опинилася в колі таких самих дітей, як і вона. Вони теж жили без батьків, адже практично кожна родина в їхньому селі, як і в безлічі сусідніх, працювала в Чехії, Росії чи Португалії.

Саме з того моменту почалося заповнення грошима «безхмарного» дитинства. Адже, що б не забажала Емілія, батьки одразу все купували й пересилали до рідного села. Їй не відмовляли ні в чому.

«У мене завжди був найкрутіший одяг, телефони, кишенькові гроші, одним словом, могла купити все, що хотіла. Коли трохи підросла, десь із 13–14 років, почала сама їздити в місто і грошей витрачала ще більше. Бабусі й дідусю це все дуже не подобалося, вони завжди казали, що потрібно економити, бо не знати, що принесе завтрашній день. Але я була дитиною і нічого не розуміла», – каже Емілія.

І тоді у її сім’ї почалися постійні свaрки та непорозуміння. Бабуся та дідусь усіма силами намагалися вгaмyвати апетити внучки, але вона не піддавалась.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩