«ДИТИНО МОЯ, НІКОЛИ НЕ ПАМ’ЯТАЙ ЗЛA І ТОДІ ТОБІ БУДЕ ЛЕГШЕ ЖИТИ», – МОВИЛА ЛАГІДНО. А ПОТІМ, ПИЛЬНО-ПИЛЬНО ГЛЯНУВШИ МЕНІ У ВІЧІ, СУМНО ДОДАЛА: «А МЕНІ – ПOМUРAТИ»

 

Двері, відчинені людям

Тоді, багато років тому, як і сьогодні, березень теж не тішив теплом. Ліпив мокрим снігом в обличчя, холодним поривчастим вітром залітав за комір. Тому я дуже здивувалася, побачивши на вулиці хвoру маму моєї подруги Галини.

Франя Іванівна Трендовацька усміхнулася мені своїми блакитними волошками-очима і на моє запитання: «Куди йдете так рано у таку негоду?» відповіла, що поспішає до святого храму. До сповіді. А ще – щоб подати на Службу Божу за здоров’я родини.

Здавалося б, нічого особливого у цьому немає. Та на клаптику паперу, де було написано імена рідних, я запримітила також ім’я її колишнього зятя і його матері, з котрими у неї давно були розірвані родинні стосунки. Це мене дуже збентежило. «Як так?» – спитала.

Франя Іванівна легенько притулила мене до себе. «Дитино моя, ніколи не пам’ятай злa і тоді тобі буде легше жити», – мовила лагідно. А потім, пильно-пильно глянувши мені у вічі, сумно додала: «А мені – пoмuрaти».

Я тоді ще не знала, що у Франі Іванівни виявили oнкoлогiчне зaхвoрювaння і вона знала про свою біду. Крадькома від рідних готувала собі клунок із речами на cмepть. Серед них і знайшла її єдина донька Галина мамин щоденник, який Франя Іванівна вела усе своє життя.

Одного весняного дня, незадовго після cмeрті матері, завітала Галина до мене. У її сумних очах, обрамлених густими віями, ще не висохли сльози. «Ось, прочитай, – поклала на стіл пожовклий зошит. – Усе життя мама розмовляла з цим зошитом, а я нічого про це не знала».

Відчуваю, як незримі лещата усе сильніше і сильніше стискають моє серце, в яке вмить закрався сумнів: чи маю право я, стороння людина, розгорнути сторінки цього зошита, вникати у чиєсь життя, знати чужі таємниці?

Ніби вгадавши мої думки, Галя сказала: «Прошу, прочитай. Не сумнівайся – мама була б навіть рада, адже ти знаєш, що вона любила тебе, як дочку».

Кілька вечорів я допізна просиділа над щоденником пані Франі. І з кожним наступним рядком, ніби пірнала уявою у її босоноге дитинство. Батько Франі був ковалем. Зоставивши дружину з малими дітьми, пішов на фронт і не повернувся.

Мати за ним дуже тужила. А коли довідувалася, що хтось таки повертався з вiйнu, збирала Франю і сина Михайлика та виходила з ними на дорогу виглядати батька. Виглядали до ночі, до бoлю, до ранньої маминої cмeрті – Франі було дванадцять, коли зосталася круглою cиротою.

Спочатку cиріт прихистили сусіди, а згодом пішла Франя у найми. Виконувала важку роботу, та ніхто не жалів дівчинку. Дуже голодувала і навіть у люті морози спала у сіні на горищі. І якщо голод та холод бідолашна терпіла, як могла, то приниження та несправедливість – не зуміла і однієї ночі втекла з наймів.

Забрала Михайлика, який жив у чужих людей, і повернулася до пустої хати. Дістала з-за пазухи три захололі картоплини та окраєць черствого чорного хліба. Тим і пообідали з братиком. Із настанням сутінків Михайлик розплакався, бо дуже боявся темряви, а в хаті не було каганця.

Франя присіла з ним на порозі, вдивляючись у зоряне небо, доки братик не заснув. Щодня просив він одного – їсти. Чим могла зарадити йому сестра, коли у самої від голоду крутилася голівка? Якось сусідка принесла їм слоїчок варення, а Михайлик не признався сестричці, яка в цей час збирала на обід кропиву та лободу, і з’їв варення сам. І дуже зaхвoрів. Сусіди лікували бідолаху чорницями і соком подорожника.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩