ДВАДЦЯТЬ РОКІВ БУЛИ РАЗОМ: “НЕ НАPOДЖУЙ ЦІЄЇ ДИТИНИ. ОСЬ ГРОШІ. А З ЦИМИ, ТРЬОМА, УЖЕ ЛЕГШЕ – ВОНИ ВЕЛИКІ, – ЧОЛОВІК ЗІБРАВ РЕЧІ І ПІШОВ”

 

Ніби й не чужі.

У тролейбусі хтось торкає мене за плече. Повертаюся і зустрічаю теплий погляд жіночих очей. Віра.  Коли ж вона повернулася з далекої Греції, куди їздила на заробітки?

Посміхається: недавно, тиждень тому. Нанизує на ниточку спогади про чужу країну, пересипаючи їх розповідями про дітей, про те, що цьогоріч у неї на дачі вперше зацвітуть рідкісні сорти яблунь, що пора грядки садити і, взагалі, про те, що вдома – найкраще.

– Я зараз у лікарню їду, – перериває сама себе Віра. – Чоловіка провідати. Зготувала ось гаряченького, фруктів купила. Після oпeрації він, добре харчуватися треба.

Нічого не розумію. Знаю, що Віру чоловік давно покинув. З трьома дітьми. До того ж Віра знову чекала дитину. Чоловікова нова обраниця була майже удвоє молодною від нього. І, порівнюючи з тридцятивосьмирічною Вірою, просто моделлю.

Віра плакала, просила. Розумниця Віра, яка викладала пcихoлогію у престижному ліцеї і щодень давала поради іншим, як вести себе у складних життєвих ситуаціях. Нагадувала, що у них троє дітей. А тепер ще одне маленьке має з’явитися.

– То зроби щось. Не наpoджуй цієї дитини. Ось гроші. А з цими, трьома, уже легше – вони великі, – чоловік зібрав останні речі.

Віра гроші взяла. Наступного дня купила на них пелюшок, сорочечок – для майбутнього немовляти.

Оксаночці було лише два роки, я к Віра зібралася до Греції. Лишала дітей на свою стареньку маму.

– А що діяти? – казала. – Заробленого тут навіть на продукти не витсачає. Одягнути, взути усіх треба.

Чоловік Віри не з’являвся. Насолоджувався новим життям.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩