– Ні, хлопче, не віддам я за тебе свою дочку. І навіть не проси. Не пара ти їй, не гідний її. Не одну ніч проплакала бідна дівчина, але все ж проти волі батька не пішла, тоді такий закон був.

 

Жили у великій селі двоє закоханих. Вони дуже любили одне одного і мріяли одружитися. Всі дивилися на їх величезну любов і заздрили. І все було б добре, якби не зла доля. З якихось причин не захотів батько дівчини такого зятя і заборонив молодим зустрічатися. Як не просили його і діти, і сусіди, і сам хлопець, а батько стояв на своєму.

– Ні, хлопче, не віддам я за тебе свою дочку. І навіть не проси. Не пара ти їй, не гідний її. Не одну ніч проплакала бідна дівчина, але все ж проти волі батька не пішла, тоді такий закон був: поперек волі батька ні в якому разі не стояти.

Через деякий час віддали дівчину за іншого (як думалося батькові, він буде хорошою партією для його дочки). А хлопець пішов у солдати, щоб не бачити і не зустрічатися з коханою, але вже чужою дружиною. Пізніше, десь на чужині, теж одружився і там залишився життя своє доживати.

Не забули вони одне одного навіть через величезну кількість часу. Уже й не сподівалися на те, що будуть коли-небудь разом, але доля-пустунка, яка спочатку розвела їх, а потім знову звела, вирішила інакше. Волею випадку зустрілися вони якось знову. І хоча минуло вже трохи, чимало, аж тридцять років, а як побачили одине одного, то очей відвести не змогли, так і стояли, як укопані.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩