Петро котuв попереду себе дитячий візок, радісно перемовляючись з юною супутницею. Значить, усе правда. Те, що їй давно нашіптували сусіди, а вона й досі вважала плітками

 

Ольга ледь не зімліла: назустріч їй з натовпу виринув Петро. Котив попереду себе дитячий візок, радісно перемовляючись з юною супутницею. Значить, усе правда. Те, що їй давно нашіптували сусіди, а вона й досі вважала плітками, недобрими людськими пересудами. Не повірила навіть рідній сестрі, яка запевняла, що на власні очі бачила, як Петро купував на ринку дитячі речі. Тепер ця розмова блискавкою промайнула у голові. Ніби обручем здавило серце.

Знайшла у собі сили перейти на інший бік вулиці. Прихилилася до старого каштана. Петро із супутницею та немовлям зникли за поворотом, пише газета “Наш День“.

Ольга не розуміла тільки одного. Як він міг? Срібне весілля на носі. Уже навіть обговорювали, в якому ресторані святкувати будуть. Жили – ніколи не сварилися. Єдине, що тривожило, – не було дітей. Лелека вперто обминав їхню хату. Спочатку надіялися, потім перестали. Ольга помічала, як тішиться Петро племінниками. Тому не раз умовляла чоловіка взяти маля з дитячого будинку. Та він і слухати не хотів.

– Як нема своїх – не треба і чужих, – одказав, як відрубав.

З часом Ольга перестала наполягати. Жили тихо, розмірено. У домі – все є. Петро в Ольги – замість дитини: не встиг прокинутися –сніданок на столі. Прихворів – Ольга трави різні запарює, страви дієтичні готує.

І раптом ці чутки. Що у Петра роман із секретаркою. Зовсім молоденькою, майже дівчиськом. Ольга не вірила – вона ж Петрові у доньки годиться. І все-таки не витримала, якось спеціально заїхала до чоловіка на роботу подивитися на свою «суперницю».

Худе, тонке, аж світиться. Кофтинка з секонд хенду і джинси звідти. Ольга із задоволенням споглядала своє відображення у дзеркалі, що ніби спеціально для неї повісили у приймальні. Елегантний костюм – шила у престижному ательє, дорогі чобітки…

У свої сорок п’ять виглядала щонайбільше на тридцять.

– Як вас звати? – безцеремонно розглядала секретарку.

– Оксана, – перелякано кліпнули довгі вії, прикривши виразні сині очі.

– Хто ваші батьки, ви десь вчилися? – Ольга продовжувала «допит».

– Я живу з мамою, удвох. Закінчила училище. Але я добре набираю на комп’ютері.

– Що ж, для секретарки, мабуть, вистачить, – Ользі з її двома дипломами та кандидатською дисертацією уже було нецікаве те дівчисько.

Правда, надто часто, розповідаючи про справи на роботі, Петро, ніби між іншим, заводив мову про Оксану. Про те, що дівчина – дуже розумна, хоч і без вищої освіти. Що батько покинув доньку зовсім маленькою, а мама Оксани давно і важко хворіє.

– Я і не знала, що ти так переймаєшся секретаркою. Може, нам її удочерити? А, може, і справді у тебе з нею щось є?..

Ольжин голос звучав удавано байдуже. Але ж іронія…

– Як ти можеш так? Врешті, ти ж її бачила…

Петро, як завжди, заспокоїв Ольгу. І вона вкотре повірила йому.

І ось ця зустріч… Щасливе, усміхнене обличчя Петра. Поруч – Оксана. Юна, гарно одягнена. Звичайно, уже не з гуманітарки.

Ольга спішила додому. Тіло – ніби не її, затерпло до останньої клітинки. Збирала чоловікові речі. Усі, до найменшої дрібнички. Нехай іде від неї. Сьогодні ж.

Петро, очевидно, цього не чекав. Укотре намагався заперечити, мовляв, знову Ольжині вигадки.

– Я усе бачила, Петре. Тебе, Оксану, візок з немовлям. От лише чи справді це твоя дитина? Від таких дівчаток можна усього чекати. Нагулялася з ким хотіла. Мабуть, з кимось молодим, таким, як сама. А потім тебе згадала. Чому б не забезпечити дитині багатого татка?

Говорила ті дошкульні слова, аби зробити боляче і Петрові.

– Це моя дитина, Ольго. Моя. Але я не хочу розлучатися з тобою. Між нами – усе життя. Оксана? Просто так, випадковість. Та без мене вони пропадуть.

Благав Ольгу залишити усе, як є. Ніби і не знає вона нічого. А він не образить її ніколи, як не робив цього досі. Допомагати ж Оксані з донькою просто мусить.

Лицемір. Голова сива, а боягуз. Ні, так жити Ольга не хоче. Нехай іде до Оксани. А про неї турбуватися не треба. Дасть собі раду сама. Вона доросла, сильна. А ці двоє – що Оксана, що її донька, дійсно діти.

Ольга помилилася. Вона зовсім не була сильною. Довгими ночами виплакувала образу і біль. Не могла зрозуміти: на що Петро сподівався? Що ніхто не дізнається і він так і житиме з двома?

Ще більше часу пропадала на роботі. Інколи Петро телефонував, просив зустрітися, поговорити. Нема про що – Ольга була категоричною.

І все-таки десь років через три вони зустрілися. На ринку, прямо обличчя в обличчя. Ольга охнула: Петро чи ні? Подавлений, постарілий, сорочка не першої свіжості. У руках – важкі сумки з продуктами.

– Ось, Оксана список склала, що купити. На тиждень запасаємося продуктами. Так зручніше, ніж щодня по магазинах бігати, – чомусь не дивився Ользі в очі. – Дитина мала, готувати Оксана не має часу. Та й молода, хоче на люди вийти. Мами її не стало. Отож більше так, на швидку руку. Утім, зараз на ринку усе є, – намагався усміхнутися.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩