Я ПРОКИНУЛАСЯ В ПАЛАТІ, І ЗГАДАЛА, ЩО ЧОЛОВІК ЗАЛИШИВСЯ САМ З МАЛЕНЬКИМ СИНОЧКОМ ВДОМА. Я ШВИДЕНЬКО НАБРАЛА МАМУ, ЩОБ ТАТО ПРИЇХАВ ЗА МНОЮ, ТА ВОНИ ВІДМОВИЛИ МЕНІ В ДОПОМОЗІ. ТОДІ ЧОЛОВІК ЗАТЕЛЕФОНУВАВ СВЕКРУСІ, ВОНА ПРИЇХАЛА ВІДРАЗУ. СВЕКРУХА В УСЬОМУ ДОПОМАГАЛА: І ГОТУВАЛА, І ПРИБИРАЛА. Я ВДЯЧНА ЇЙ ЗА ЦЕ. АЛЕ КОЛИ ВОНИ ЗАЙШЛИ ВСІ РАЗОМ ДО МЕНЕ, ЦЕ БУВ ЄДИНИЙ РАЗ ДО РЕЧІ, МІЙ СИН ПОТЯГНУВ ДО МЕНЕ РУКИ, А Я НАВІТЬ НЕ ЗМОГЛА ЙОГО УЗЯТИ ТОМУ, ЩО НЕ МОЖНА. ТОДІ СВЕКРУХА ПОВЕЛА СЕБЕ ТАК, ЩО Я ЗРОЗУМІЛА, ЩО У НАС НЕМАЄ БІЛЬШЕ РІДНІ

 

У кожного вжитті бувають такі моменти, про які неприємно згадувати, у мене є саме такий момент. І, чесно кажучи, я не люблю його згадувати, мені стає боляче усвідомлювати, що крім нас самих наші діти не потрібні нікому, жодній людині на білому світі.

Інколи хочеться поділитися, тоді й на душі стане легше.

Це день не віщував нічого поганого, ми збиралися всією сім’ї, з чоловіком і нашим синочком з’їздити на природу. Ми хотіли провести час разом на свіжому повітрі, посмажити шашлик, прогулятися біля річки. Зібралися, приїхали, поки смажився шашлик, ми прогулювалися на свіжому повітрі, відпочивали, а потім вирішили шашлик забрати додому і там накрити стіл та разом вже спокійно повечеряти. Поки чоловік все збирав, ми з синочком пішли в машину. В машині вирішила погодувати сина дитячим сирком, як зараз пам’ятаю, він поїв 2 ложки і відмовився, довелося мені доїдати, викидати шкода, ось тут і почалося все найцікавіше. Згодом, після того, як я з’їла весь сирок, у мене став боліти живіт. Мені складно було рухатися, ми ледь додому доїхали.

В будинку накрили стіл, чоловік припустив, що то можливо я так себе відчуваю, бо не їли ми давно нічого, повечеряємо і стане мені краще. Взялися вечеряти, а мені все погано і погано, і навіть лежачи на ліжку краще мені не ставало. Коли чоловік це побачив, відразу викликав швидку. Я ще ніколи в житті не їздила в швидкій одна, без групи підтримки, в такий момент завжди хочеться, щоб близькі та рідні люди були в цей момент поруч. Але чоловікові довелося залишитися з сином вдома, йому тоді було всього трохи більше року.

Всю дорогу я переживала, як він там без мене, адже ми були на ще вигодовуванні, ні соcку, ні пляшечку наш синочок зовсім не сприймав, нагодувати його було справжньою проблемою.

Я вирішила набрати своїх маму й тата. Швидко мовила у телефон:

– Мамо, я їду в лікарню! Скажи, а тато зможе мене через годину-дві забрати мене з лікарні?

– Звичайно! – мовила мама. – Скажу – забере!

Але я відразу почула, як прокричав тато до мами, можливо, думав, що я не чую:

– Куди ти там хочеш мене посилати? Я нікуди не поїду сьогодні!

Думаю так, дякую вам. Батьки у мене вміють підтримати. Вони навіть не запитали куди я їду, що зі мною, як дитина, чим мені допомогти. А мені так хотілося почути такі слові, адже коли тобі страшно, дуже важливо сподіватися на підтримку найрідніших людей.

Коли приїхали в лікарню, зробили всі маніпуляції. Все пройшло добре, прокинулася в палаті, сказали лежати в лікарні доведеться як мінімум тиждень, перші мої думки були: а як там мій син. Попросила телефон, набрала, хоч голос почути і то добре.

Він сказав, що синочок постійно плаче, навіть не перестає, а суміші в будинку немає. Я багато разів телефонувала своїм батькам, адже кого ще можна було просити про допомогу, дуже просила їх привезти хоча б суміш, просила маму залишитися з моїм чоловіком і дитям ночувати у нас, адже мій чоловік вперше опинився в такій ситуації.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩