– А Я ТАК І НЕ ОДРУЖИВСЯ, – СКАЗАВ СТЕПАН, КОЛИ САША ПРИЇХАЛА В СЕЛО. І РАПТОМ САША ПОБАЧИЛА ЙОГО ОЧІ — ТАКІ РІДНІ, ДОРОГІ, ТАКІ ЛАГІДНІ. ВОНИ ДИВИЛИСЯ ЇЙ ПРОСТО В ДУШУ, І САША ВСЕ ЗРОЗУМІЛА… А НЕЗАБАРОМ ВОНИ ТАКИ СТАЛИ ЧОЛОВІКОМ І ДРУЖИНОЮ

 

Саша вийшла з потяга на своїй маленькій станції. Дорога додому вела повз ліс, мимоволі жінка згадала про Степана. Хлопець був старший від них на рік. Невисокого зросту, кирпатий, сутулуватий. Згадка про Степана наповнила душу теплом неповторного дитинства. Вони росли по сусідству: гралися разом.

Бувало, посваряться за якесь там скельце, але відразу й помиряться. Степан хвацько лазив по деревах, тож частенько пригощав дівчинку черешнями та ранніми яблуками-папіровками. Такі яблуні на їхньому кутку росли тільки на обійсті діда Ладима та баби Дарки. Дід Ладим був щедрий, а його баба — скупа й сварлива. Не доведи Господи потрапити їй на очі! Та хлопчаки все одно прокрадалися в обітований садок, набирали повні пазухи яблук і тікали, тільки п’яти мелькали.

Одного разу Степан приніс Саші цілий оберемок ромашок, її улюблених квітів.

— Ой, які гарні! Дякую! — зраділа вона. — Але для чого так багато?

— Сплетеш собі вінок, тобі в ньому буде гарно…

— Стьопко, ти що, з глузду з’їхав? Мені вже тринадцять, а віночки плетуть п’ятирічні дівчатка!

Степанова бабуся Лизавета, котра мимоволі стала свідком тієї розмови, не втрималася:

— Сашуню, моя ж ти пташечко, коли наш Степан виросте, то, певно, буде тебе сватати. Правда, онучку?

Степан почервонів, гнівно блимнув на бабцю й прожогом кинувся геть. А Саша, дивлячись йому вслід, сказала:

— Якщо хочете знати, я за вашого Степана ніколи не вийду заміж!

Бабуся здивувалася:

— А чим же він тобі плохий, моя пташечко?

— Тим, що погано вчиться — раз, не вміє гарно говорити — два, та ще й зростом такий, як я, — три! — і дівчина рішуче тріпнула косою.
Бабця примружила вицвілі очі й лагідно всміхнулася:

— Судженого, моя дитино, й конем не об’їдеш. А ти, Сашуню, таки вийдеш за Степана — дав би мені Господь, щоб я дочекалася те побачити…

Після історії з ромашками Степан усе рідше заходив на Сашине подвір’я, а тоді й зовсім перестав. Дівчина спочатку й уваги не звернула, а потім відчула: чогось у житті їй бракує.

А Степан тим часом став рости, років у шістнадцять вигнався вищим за Івана Никоновича — директора школи. І сутулість десь ділася, і ніс наче вирівнявся, а очі… В них можна було потонути. На Стьопу стали задивлятися дівчата. Коли йшли по траву — чепурилися, мов на танці. Дорогою, обговорюючи шкільні новини, надто голосно сміялися, оглядаючись при цьому на хлопця. А йому те — байдуже. Як і раніше, мовчки їхав за ними на велосипеді, жав серпом траву, підкидаючи кожній по добрячому оберемку, допомагав зав’язати клунки й повертався в дівочому гурті додому.

До яких тільки хитрощів вони не вдавалися, аби дізнатися, хто ж йому подобається, і все даремно! Степан нікого не виокремлював, нікого не проводжав.

Якось у лісі, проходячи повз розквітлий кущ черемхи, хлопець наламав букет. Дівчата гадали: кому?! А він підійшов до них і, ніяково усміхаючись, подав по пахучій гілці кожній. Найбільше зраділа Катря, котрій здалося, що найпишніша гілочка саме в неї: знак того, що Степан їй симпатизує.

Саша ж поміж дівчат не була особливо помітною. Не те що Катря — висока, струнка, голосиста. Поля теж вродлива — ямочки на щоках, чорні блискучі кучері. Таня — щебетуха, кого завгодно заговорить, Ніна — спортсменка-баскетболістка, стримана, сильна, гінка.

На тлі своїх подруг Саша мала вигляд сірої мишки. Щоправда, вчилася найкраще. Проте на зріст не вдалася, веснянкувата, та ще й в окулярах. Хоча зовнішністю не надто переймалася — готувалася вступити до омріяного Київського університету.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩