СУСІДАМ СОЛІ ПОЗИЧИШ – СПОКІЙ У ХАТІ ВТРАТИШ: НАДІЯ З ЧОЛОВІКОМ ІВАНОМ ПЕРЕЇХАЛИ В НЕВЕЛИЧКЕ СЕЛО З ІНШОЇ ОБЛАСТІ, АЛЕ ПРО СУСІДІВ ЗОВСІМ НІЧОГО НЕ ЗНАЛИ. ТA OCЬ, ЩO СТAЛОСЯ ПOТІМ

 

Надія з чоловіком Іваном переїхали в маленьке село з іншої області. Довго подружжя вагалося: чи варто міняти місце проживання? Але згодом все-таки зважилися, бо тут жили їхні родичі, тут родючі землі, та й з транспортом краще: в село прокладена залізнична колія і автобус заїжджає.

Отож, склавши свої пожитки, найнявши дві автівки, подружжя разом із сином-школярем переїхали в інше село. Ще не встигли розпакувати речі, як на порозі з’явилася сусідка.

– То будьте здорові, сусідоньки… Добре, що переїхали, не пошкодуєте. Та що ж це я вам… Ви ж ще й не обжилися… А позичте-но мені солі… До магазину далеко, а суп на вечерю вже докипає не солений…

Надія зразу ж кинулася перебирати сумку з борошном-крупами. Десь на дні знайшла сіль, всипала трохи в мішечок і дала сусідці. Та крутнулася, як підліток, і вибігла з хати. Іван тільки захитав головою:

– Ну, й дурна ти, бабо. Хто ж з хати позичає щось надвечір? Недобрі в неї очі… Ще ми матимемо з нею біди…

– Тю на тебе. Вона ж з добром прийшла…– знизала плечима Надя.

Подружжя швидко обжилося. Перевезли худобу. Та не пройшло й місяця, як в коня щось сталося з очима. Іван їздив до ветлікарів, ходив до травників, а на око в тварини щось напливало. Довелося коня здати на м’ясо, а за виручені гроші купити нового.

– Щось недобре ми починаємо, – журливо казав Іван Надії.

– Хіба ми одні такі, що маємо проблеми? – Не переживай, минеться.

А сусідка, як тільки станеться щось в хаті приїжджих, зразу ж прибігала і все заспокоювала:

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩