ПОВОРОТ ДОЛІ: СВІТЛАНА – ПЕРША МОДНИЦЯ У КЛАСІ. ВІН ЖЕ, СКІЛЬКИ СЕБЕ ПАМ’ЯТАЄ, НОСИВ ШИТІ-ПЕРЕШИТІ МАМОЮ ЩЕ БАТЬКОВІ РЕЧІ. НЕ РАЗ ЛОВИВ НА СОБІ ЖАЛІСЛИВИЙ ПОГЛЯД СВІТЛАНИ

 

Просто життя. Ніби й не поїзд промчав

Повз наш будинок часто їздять поїзди – недалеко залізнична колія. Люблю слухати ще здалеку мелодійний передзвін коліс, протяжний свист. Мить – і вже нема ні вагонів, ні чиєїсь руки, що привітно помахала з вікна. У такі хвилини майне в душі щось щемке, оповите легким сумом. Ніби не поїзд промчав, а частина життя зникла за поворотом. І вже її не повернути назад, не зупинити. За матеріалами видання Наш День

Під той передзвін коліс згадую розповідь одного літнього чоловіка. Ідучи на роботу, часто зустрічала його з маленькою дівчинкою – гуляли уздовж залізничної колії. Якось не втрималася, усміхнулася їм.

– Що, поїзди проводжаєте? – запитала.

– Ага, – усміхнувся і мені чоловік. – І зустрічаємо, і проводжаємо.

Помовчав і додав:

– Ось так і моя доля зникла за поворотом. А, може, навпаки, з’явилася. Бо он яка гарна внучка у мене, – лагідно пригорнув до себе дівчинку.

Відтоді я віталася з ними, як з давніми знайомими. А потім почула від Володимира Петровича (так назву цього чоловіка) розповідь про його життя, про отой поворот його долі.

Зі Світланою Володя дружив ще зі школи. Вона – єдина донька у заможних батьків. Він жив тільки з мамою. Батька знає лише з фотографій – пoмeр, коли Володі ще й року не було.

Світлана – перша модниця у класі. Він же, скільки себе пам’ятає, носив шиті-перешиті мамою ще батькові речі. Не раз ловив на собі жалісливий погляд Світлани. Але за мить її очі знову світилися приязню, і він усе прощав: лиш би ця дівчина була з ним завжди.

Вони обоє закінчували шкоду на відмінно. Мріяли про один вуз – медичний. Світлана буде лікувати дітей, він стане хiрургом.

Ось і випускний вечір. Усі такі святкові, красиві. Особливо його Світлана: у чудовому платті, модних туфельках. Зараз він скаже, як кохає її, і що через кілька років вони обов’язково одружаться.

Вона ішла до нього через шкільне подвір’я. Крок, ще один.

– Світлано…

– Ти… Ти навіть нині у старому костюмі. Нині, у день нашого свята.

Він відчув, як червоніє. Як раптом важким, обважнілим став батьків піджак, перешитий мамою до випускного вечора. Ще вчора мама тішилася: яким дорослим, мужнім став її син. Який красень, вилитий батько. А він, Володя, дивився на себе в дзеркало і сподівався почути подібні слова сьогодні від Світлани.

А тут… Він різко повернувся. Ішов швидко, втікаючи від Світлани, від цікавих поглядів однокласників, від доброго обличчя старої учительки, яка, напевне, розуміла усе.

Вдома скинув батьків піджак, акуратно повісив його на стілець.

– А як же атестат, сину? Як золота медаль? – намагалася заспокоїти його мама. – Ви ж мали удвох із Світланою іти за ними на сцену.

Світлана й справді чекала його. Нервувала: невже не прийде? Що ж скажуть друзі? Сміятися з неї будуть. Така любов і через якесь слово усе пропало. Сказала, ну то й що? Врешті, усе ж правда. Значить, така його любов.

Володя не прийшов. Свій атестат і медаль забрав наступного дня, буденного і просто. Кілька разів збирався забігти до Світлани. І ніби щось стримувало, не давало переступити такий знайомий поріг.

А через кілька днів дізнався: Світлана поїхала у Київ, повезла документи в медичний інститут.

Він заховав свою медаль у шафу. Далеко, десь у самий куток. І заніс документи в училище, на столяра.

Вдень вчився, ночами мріяв про Світлану. Марив її карими очима, ніжним теплим поглядом. Чекав канікул, тоді приїде Світлана. Вони обов’язково помиряться. Давно уже вивчив розклад поїздів, які могли привезти Світлану. Бігав на залізничний вокзал: тільки б не пропустити.

У той вечір він теж чекав її. Здається, то не поїзд гуркотів, то вистрибувало з гpyдей його серце. Ось і Світлана – красива і рідна. Здається, навіть помахала йому рукою. Ні, не йому: Світлану зустрічали батьки.

І все-таки вона помітила Володю. Вивільнилася з обіймів матері.

Ступила назустріч: елегантна, модна.

Він і досі не знає, чому сказав не те, що хотів.

– Друга зустрічаю, – зніяковіло переминався з ноги на ногу: черевики давно просили ремонту.

– А я думала…

Йому б кинутись до неї, обійняти, пригорнути.

– Світлано, я запізнююсь на нараду, – батько уже відчиняв перед донькою дверцята нової машини.

Легка, граціозна, вона зникла так, як і з’явилася: миттєво, зненацька. Ніби й не було ні поїзда, ні його довгих очікувань на вокзалі. Тільки тепер стало усе знову на свої місця: вона – студентка, він – столяр у тому ж піджаку з батькового плеча.

Через півроку Володя пішов до армії. Попросився у моряки. Думав, що серед морів-океанів забуде Світлану, викреслить її з життя назавжди.

А з дому від матері летіли тривожні вісті: «Хвoрію, усе гірше мені, сину, та гірше…»

Писала матір про сусідську дівчину Оксану. «Якби не вона, не знаю, що і робила б. Ні в магазин, ні до аптеки нема кому збігати…»

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩