– Не знаю, Ганусю, як і бути. Здоров’я нікуди не придатним стало, а зима скоро. Що буду одна-то робити? Влітку ще куди не йшло – перебула якось. Взимку, боюся, не впоратися мені одній – адже і сніг треба розгребти і дров наносити, і води… Дочка кличе до себе! –  Останні дні перед від’їздом Катерина ходила як у воду опущена. Довго сиділа в напівзабутті і начебто про щось думала. Щоб якось забутися, молилася Богу. Згадала про все і заплакала, бо не захотілося раптом їхати від усього того, що було раніше звичним і буденним, а тепер ось обернулося пам’яттю гіркою, пронизливою ​​і дорогою їй!

 

Весну і літо Катерина ще трималася, сяк-так вела своє нехитре господарство, але до осені захворіла і зовсім погана стала себе почувати. Підніметься на ганок і немає сил навіть через поріг переступити. А ганок-то всього чотири сходинки. Опирається Катерина об одвірок, почекає поки серце притихне, потім вже в хату йде.

А то, раптом знесилившись, кине розпочату справу, сяде і сидить – прислухається до чогось всередині себе.

Одного разу поскаржилася своїй подрузі Дарині Гурилева:

– Не знаю, Ганусю, як і бути. Здоров’я нікуди не придатним стало, а зима скоро. Що буду одна-то робити? Влітку ще куди не йшло – перебула якось. Взимку, боюся, не впоратися мені одній – адже і сніг треба розгребти і дров наносити, і води…

– Та це ж, мила моя, звичайно, однією-то не впоратися, – погодилася з подругою Гануся. – А ти роби, як я тобі велю: напиши Тосі, прийме вона тебе.

Тося була молодшою ​​дочкою Катерини. Сімейне життя у неї на відміну від двох інших сестер, теж, як і вона, які виїхали в місто, склалася вдало.

– Їдь, Катерино, не муч себе, – знову і знову вмовляла її Гануся. – Хіба погано тобі там буде – квартира у Тосі хороша, чоловік спокійний… Тут і роздумувати нічого – їдь… І потім адже не назовсім – на зиму тільки. З онуками побудеш, з зятем, з дочкою рідною…

Вмовила. Катерина написала молодшій доньці лист, і незабаром прийшла відповідь: приїжджай, будемо тільки раді.

І Катерина стала збиратися в дорогу. Перекладала з місця на місце речі, довго роздумувала, що з них взяти, а що залишити. І знову довелося втрутитися подрузі- вона швидко відібрала те, що було потрібно, вийшло не так вже й багато. Більшу частину речей, допомогли добрі люди – відправили поштою.

Останні дні перед від’їздом Катерина ходила як у воду опущена. Бралася за справу, а справу валилося з рук. Безцільно бродила з кімнати в кімнату, виходила для чогось у двір, з двору знову йшла в хату.

Довго сиділа в напівзабутті і начебто про щось думала, а насправді думки її дрімали і тільки серце все нило і нило в грудях. Щоб якось забутися, молилася Богу, в якого за давньою звичкою вірила.

– Пресвята Богородиця, – хрестилася в темному куточку Катерина, – не покинь мене, дай зиму пережити і у себе вдома… Все тут… – і мати, і батько, і брати з сестрами. А там ой як не хочеться… на чужині-то.

Катерина йшла в город, бродила між порожніх грядок і під тихими її кроками сумно шелестіло опале листя. Дерева облетіли ще не зовсім. Виділявся вогненної своєю красою кущ горобини.

На саму лазню Катерина давно вже звикла не звертати уваги, але тут раптом згадала, що зрубав її в далекому, ще довоєнному році її Петро.

Згадала і заплакала. Заплакала не тому, що сльози у неї завжди близькі були, а тому, що до болю в серці не захотілося раптом їхати від усього того, що було раніше звичним і буденним, а тепер ось обернулося пам’яттю гіркою, пронизливою ​​і дорогою їй.

Відчувши слабкість в ногах, Катерина підійшла до лавки, вкопані в землю під яблунею і опустилася на неї. Сльози припинилися і висохли, але хвилювання не минало, серце заспокоювалося повільно.

Нарешті вона відчула себе впевненіше, але встати з лавки не захотіла.

Будинок Катерини стояв майже на краю села. Тут село починалася, а вірніше – закінчувалася. Далі, якщо йти від неї на захід, розкинувся луг, який зараз збляк, але Катерина знає, який він в розливах ромашок, дзвоників.

Ось, мабуть, і весь світ, який оточував Катерину протягом всього її життя. Чи було у неї хоч раз бажання вирватися за його межі? Ні, такого бажання не виникало. Чому? А просто тому: де народився, там і пригодився. Стара мудрість…

Напередодні від’їзду Катерина прийшла до Ганусі – попрощатися і покарати, щоб та доглянула за будинком.

– Так ви що, – жваво відгукнулася подругана прохання Катерини. – Догляну, нехай тобі навіть не думається там.

– Ну от і добре, от і добре. Хоч нікому він не потрібен, будинок-от та хіба мало чого… Дітлахи вікна ненароком виб’ють, боронь Боже – з вогнем біду зроблять…

– І не думай, і не турбуйся, – заспокоїла Катерину Дарина. – Цілий день біля віконця сиджу – нікому ніякої користі. А тепер начебто при ділі буду.

Помовчали обидві, вони могли довго мовчати, сидячи один біля одного, за своє життя про все вже переговорили. Але тут Катерина не витримала – заплакала.

– Ось адже і не думала, не гадала, що у старості їхати доведеться. Нічого, Ганусю, не боюся, а от там пропасти боюся. Адже не повезуть сюди…

– Звісно, ​​що не повезуть, – відгукнулася Гануся. – Та це ж бог милостивий – поживеш ще…

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩