На роботі всі мене вітали. Вручали подарунки. А я nакала. Всі думали, що це сльози радості, але вони помилялися. Мої діти навіть не згадали, що сьогодні мій день народження

 

На роботі всі мене вітали. Вручали подарунки. А я плакала. Всі думали, що це сльози радості, але вони помилялися. Мої діти навіть не згадали, що сьогодні мій день народження

Я працюю у місцевій школі вчителькою української мови. Живу я сама, діти мої вже давно виросли і мають власні сім’ї. До мене, на жаль приїжджають не так часто, як хотілося б. Тому я ці дні чекаю з нетерпінням і особливим материнським трепетом.

У нашій школі вже багато років є традиція. Що ювіляра у день народження вітають на сцені. Він чи вона сидить в центрі і приймає щирі вітання і подарунки.

Я з великим нетерпінням чекала цього дня. У своїх мріях я уявляла, як я сиджу на сцені, а поряд зі мною стоять три моїх сина-красеня. Які гордяться своєю мамою, дивлячись, як її шанують та поважають на роботі.

Але, на жаль, мої діти приїхати не змогли. Жоден з синів не прийшли у школу того дня. Привітання від своїх колег і учнів слухала я одна. Мені хотілося плакати, а я з посмішкою на обличчі виправдовувала їх. Але всі присутні нічого не запідозрили, адже всі думали, що у мене на обличчі сльози радості.

Потім я пригощала всіх тортом, який пекла всю цю ніч. Потайки, ковтаючи сльози разом з тортом і цукерками робила щасливе обличчя.

До будинку мене проводили сусіди-колеги, учні несли букети. Коли я зайшла в квартиру і залишилася там одна, тоді вже я не стримувала сліз, які горохом покотилися з моїх очей. Я не могла зрозуміти і найти виправдання своїм дітям. Хіба я так багато хочу?

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩