Оскільки ми жили у свекрухи, свята відзначалися за її сценарієм, гості запрошувалися ті, яких вибирала вона – сестра свекрухи з чоловіком та сусідка Марія, найкраща подруга свекрухи. На стіл подавались одні і ті ж салати, олів’є і шуба, і постійно велися одні й ті ж розмови. Я думала, ми з’їдемо в свою квартиру – і все зміниться. Через місяць у мене день народження, і знову навіть покликати нікого. Крім свекрухи і її подруг

 

З ким поведешся – від того і наберешся. Цю фразу я чула не раз і навіть не задумувалася, що зі мною теж таке станеться. Коли ми познайомилися з моєю свекрухою п’ятнадцять років тому, їй було сорок п’ять років, але виглядала вона набагато старшою, і вела себе, як пенсіонерка. Нагадала мені мою бабусю. «Все болить, все погано, мені нічого не треба, життя пройшло, залишилося тільки доживати».

Чесно сказати, свекруха мені зовсім не сподобалася. Я думала, що ніколи такою не буду. Так я і була зовсім іншою. В молодості я була активною, позитивною, душею компанії. У мене було море друзів, спільні поїздки, походи, постійні зустрічі. Вихідні завжди були розписані на кілька тижнів вперед.

Якби мені сказали п’ятнадцять років тому, що настане час, коли мені просто не буде кому зателефонувати, крім мами і сестри – я б в житті не повірила. Після весілля ми з чоловіком переїхали до свекрухи – вирішено було жити разом, щоб назбирати на окреме житло.

Гостей запрошувати в чужу, до того ж невелику, квартирку, було незручно. Тут же майже відразу народилася дитина, так що їздити по гостях теж стало важко. Старі друзі потихеньку відпали, хоча я чесно намагалася підтримувати з ними відносини. Спочатку годинами висіла на телефоні, потім все рідше і менше, нарешті, спілкування якось само по собі затухло. Хтось із тієї компанії теж одружився, хтось поїхав, хтось погруз у роботі.

Оскільки ми жили у свекрухи, свята відзначалися за її сценарієм, гості запрошувалися ті, яких вибирала вона – сестра свекрухи з чоловіком та сусідка Марія, найкраща подруга свекрухи. На стіл подавались одні і ті ж салати, олів’є і шуба, і постійно велися одні й ті ж розмови – про погоду, про болячки, про ціни на ринку і так далі.

Ці старечі посиденьки наганяли на мене тугу. – А що ти хочеш! – говорили мені подруги. – Це у всіх так. Подружки і друзі були в молодості.

Але в глибині душі я була впевнена, що свого кола друзів у нас з чоловіком немає, тому що немає свого житла. Всі ці роки мене гріла мрія – в’їхати в свою квартиру і мати можливість «нормально» відзначати свята і дні народження, збирати друзів, почати нарешті нормально жити. Мати свою компанію, дружити тепер уже сім’ями, їздити на шашлики, планувати походи і жити від вихідних до вихідних.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩