Закохалася, вийшла заміж. Рожеві окуляри розбuлuся одразу після весільного маршу. Вмовляла себе, що притираються, все налагодиться. Але час минав, а ставало тільки гірше. З появою сина проблеми росли сніжним комом

 

Віка вийшла заміж пізно. Всі подруги давно побували там, хто і не по одному разу. У багатьох старші діти в школу вже ходять. Увагою чоловіків обділена не була. Красива, струнка, доглянута. Ті, кому вона подобалася, як це часто буває, не подобалися їй. А вийти заміж дуже хотілося за неземне кохання, а не просто так.

– Почекай. Не поспішай, не помилися. Щастя прийде, – говорила мама, коли Віка починала скаржитися на невпорядкованість особистого життя.

Права мама, звичайно, тільки чекати набридло. Хотілося всього і відразу. А раптом не зустрінеться в її житті той єдиний, раптом його вже підібрали, прив’язали до себе міцно і надійно? Так хотілося швидше одягти обручку, щоб всі рідні і знайомі відстали з питаннями, коли Віка вийде, нарешті, заміж. Годинник цокає, час іде…

Закохалася, вийшла заміж. Рожеві окуляри розбилися одразу після весільного маршу. Вмовляла себе, що притираються, все налагодиться. Але час минав, а ставало тільки гірше. З появою сина проблеми росли сніжним комом. Подала на розлучення і пішла жити до мами. Втома, незадоволеність, образи, брак грошей – все це зробило Віку похмурою і дратівливою.

– Слухай, їдь у відпустку на південь, відпочинь. Я побуду з Сергійком, – сказала якось мама.

– Ні, як ти з ним? Та й я не зможу без вас, – пручалася Віка.

– Впораюся. Не хвилюйся. Відпочити тобі потрібно. Засмагатимеш, поживеш тиждень для себе. – Не поступалася мама.

Взяла Віка відпустку і поїхала на південь в оксамитовий сезон. З осінньої сльоти немов пірнула в ласкаве тепле море. За сином сумувала. Дзвонила по кілька разів на день, хвилювалася, як мама справляється зі жвавим трирічним хлопчиком.

Одного разу по дорозі з пляжу купила кавун. Всю дорогу до готелю уявляла, як із хрускотом розріже товсту шкіру, вдихне свіжий аромат, уп’ється зубами в соковиту солодку м’якоть… Несла важку торбу перед собою, притиснувши до живота.

Назустріч йшла галаслива компанія молодих людей. Віка посторонилася, щоб не зачепили. Але ззаду налетів на неї чоловік. Від несподіванки випустила з втомлених задерев’янілих рук кавун. Він розколовся з хрускотом на асфальті, обдавши її і всю компанію бризками стиглої м’якоті. Молоді люди обтрушувалися, шумно і грубо висловлювалися.

– Ой! Вибачте, – виправдовувалася Віка, стоячи над осколками смугастих шкірок в калюжі кавунового соку.

Віка стала роздумувати, чи не взяти великий вцілілий шматок? Шкода залишати.

– Я винен, вибачте. – Почула чоловічий голос поруч. – Знаєте що, я зараз піду і куплю вам новий кавун, а ви не йдіть, почекайте мене тут, – запропонував чоловік, дивлячись винуватими очима.

Віка хотіла відповісти колючістю, відмовитися. Сама теж винна. Треба було міцніше тримати свою ношу. Але потім подумала, а чому, власне, відмовлятися?

– Добре, – сказала вона, я почекаю он на тій лавці, – показала рукою на лавку трохи далі по дорозі.

– Я зараз, миттю, – посміхнувся чоловік і кинувся геть. – Тільки дочекайтеся, не йдіть! – крикнув, відбігши на пристойну відстань.

«Звичайно, дочекаюся», – подумала Віка, дивлячись з жалем на жаданий розбитий кавун на асфальті. Зітхнула, обійшла його і сіла на лавочку.

Кавуна хотілося. А нести самій – ні. Вона дивилася на перехожих. Ось батько сімейства несе смугасту ягоду. Молода мама котить перед собою коляску, в якій, задерши голову вгору, сидить дівчинка і не відводить очей з кавуна. Віка вкотре поскаржилася на своє невдале заміжжя.

– От і я! – відвернув її від роздумів радісний захеканий чоловік.

Розчервоніле обличчя, піт на чолі. Біг, поспішав. В руках тримав ягоду більшу за ту, що лежала на асфальті. – Куди нести? – з готовністю запитав він.

– Ходімо. – Віка, піднялася і поправила сукню.

Чоловік пішов поруч. Деякий час вони мовчали.

– Я Саша. А як вас звуть? – почав він.

– Віка, – неохоче відповіла вона, намагаючись бути чемною. Все ж він купив їй кавун.

– А ви звідки? Я з Києва.

Віка промовчала. «Навіщо? Яка різниця, звідки вона? У нього дружина, двоє дітей чи розлучений, аліменти… Все як завжди».

– Обручки немає, значить, ви не заміжня, – Не вгамовувався новий знайомий.

Віка автоматично подивилася на його руки.

– Ви, як я бачу, теж. На півдні всі неодружені і незаміжні, – уїдливо зауважила вона.

– Ну, навіщо ви так. Я справді не одружений. Жив з жінкою, але вона пішла від мене до мого найкращого друга. Потім став всіх жінок обходити стороною. Так би мовити, дую на холодне…

Віка подивилася на нього уважніше. Підтягнутий, чорнявий, досить симпатичний. Повна протилежність її колишньому чоловікові.

– Та не дивіться так на мене. Неодружений чоловік в моєму віці – це скоріше недолік, ніж привілей.

– Ось мій готель. – Віка зупинилася.

– Ходімо, проведу до кімнати, кавун важкий. Дивуюся, як ви тягли такий. Все сама? – уїдливі нотки почулися тепер в його голосі.

Віка пішла вперед, показуючи дорогу, не відповівши на його зауваження. «Так і є, – подумала про себе. – Наглядова ». Вони піднялися по сходах на третій поверх. Віка відкрила свій номер і відійшла в сторону, пропускаючи Сашу в кімнату.

– Давайте відразу в душ, я його помию, – сказала Віка і відкрила двері збоку.

На мить він затримався на порозі, а потім рішуче увійшов. Незабаром кавун зайняв почесне місце на журнальному столику. А Саша м’явся поруч.

– Давайте пробувати кавун. Ріжте. – Віка дістала з тумбочки ніж і тарілки.

Саша проткнув ножем товсту шкірку, яка дзвінко тріснула. Кімната наповнилась свіжим кавуновим ароматом.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩