Поїхав на кілька тижнів. Повернувся – на Райці обличчя немає. Зі сльозами на очах вона розповіла про бойового товариша батька, сина його, про те, що посватати її встигли, а не послухатися батька дівчина не сміла

 


– Пізно, Семенко, занадто пізно, посватана я, – шепотіла Раїса. – Їдь, не ятри душу …

– Посватана, та ж не зміжня ще!

– Ні, не штовхай мене на це, не зможу я … їдь!

… Семен здригнувся і прокинувся, в котрий вже раз він бачив її уві сні – і не злічити. Минуло давно все, тільки пам’ять знову і знову підсовує йому шматки тих днів. Більше він не заснув. Щось заважало спати, невиразно насторожувало серце, і Семен зрозумів, що найближчих години дві доведеться погуляти під зірками.

“А чому б і ні?” – подумав і, взявши, як раніше, радіоприймач, тихенько, щоб не розбудити сусіда, вийшов з вагончика, останнім часом він став для них, тих кого відрядили сюди, рідною домівкою. Неподалік горіло поодинокими вогниками світло в селі, і чоловік відчув дикий смуток: тут, далеко від дому все по-іншому, навіть будинки не такі – невибілені, з колись вишукано вирізаними, віконницями, вони стоять тепер, страхаючи своєю недоглянутістю, а віконниці з відірваними фрагментами різьблення нависають на шибки вікон, як неслухняне пасмо волосся над очима …

Зате люди – такі ж, як і в його селі: замучені злиднями та безробіттям. Але співають теж, як і на батьківщині, про вишневі садки! Ох, вже ті вишні! Семен добре знав причину свого занепокоєння: знову сади зацвіли, а з ними і спогади повернулися.

«Зараз – друга ночі п’ятнадцятого травня!», – бадьоро повідомив радіоведучий, і Семен зрозумів, про що попереджало його серце. Це була дата, коли він багато весен тому зустрів її, а вона, яку хлопці називали між собою дикою кізкою, дозволила йому йти поруч. Мовчали тоді обидва, і те мовчання було красномовнішим затятих зізнань. Це вже потім з’явилися слова. І мрії про те, що колись, у таку ж вишневу пору, об’єднають два свої життя в одне – більше і прекрасне.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩