КІЛЬКА РОКІВ ТОМУ, Я З ЧОЛОВІКОМ ПЕРЕЇХАЛА ЖИТИ В СЕЛО. ЧОЛОВІК МЕНЕ ЗАПЕВНЯВ, ЩО ЦЕ ВСЬОГО НА ТРИ РОКИ. АЛЕ ПОТІМ МЕНЕ ОШЕЛЕШИВ, ЩО ПОВЕРТАТИСЯ НЕ ПЛАНУЄ. Я ПРОСТО НЕ МОЖУ ВЖЕ СИДІТИ В ЦІЙ ГЛУШИНІ! ЦЕ НЕ МОЄ! САМ ТЕМП ЖИТТЯ, НУДЬГА ЖАХЛИВА, ДИВНИЙ МЕНТАЛІТЕТ МІСЦЕВИХ ЛЮДЕЙ. НІ, Я НЕ ХОЧУ НІЧОГО СКАЗАТИ, ЛЮДИ ТУТ ХОРОШІ, АЛЕ Я ДО ТАКОГО НЕ ЗВИКЛА! Я ХОЧУ ДОДОМУ, НЕ ЗНАЮ, ЩО МЕНІ РОБИТИ

 

Коли я виходила заміж, мій чоловік працював в одному з столичних банків. Сама я народилася і виросла в столиці. Що таке жити в селі я навіть не уявляла, допоки три роки назад моєму чоловікові не запропонували очолити філію банку в якомусь далекому районі. Умови озвучили дуже вигідні і цікаві: практично на всьому готовому, службова квартира, автомобіль, солідна грошова компенсація. Проте я сумнівалася, адже ніколи ніде не жила, крім столиці, і погано уявляла життя в глибинці.

Але чоловік дуже загорівся цією пропозицією, адже це був його шанс піднятися по кар’єрних сходах. Він і вмовив мене – давай, мовляв, спробуємо. – Це ж не назавжди, – запевняв він. – Контракт на три роки, поживемо і повернемося, нічого не втрачаємо. Якщо вже зовсім не піде – повернемося раніше. Зате, якщо все нормально буде, грошей заробимо, тут стільки не вийде отримати. Та й для мене  це безцінний досвід.

Я погодилася лише заради чоловіка. Зібравшись, ми вирушили на нове місце. Все і справді було так, як описував чоловік. Ми поселилися в невеличкому селищі. Нам дали простору квартиру з домробітницею, автомобіль з водієм. Витрачати гроші там було особливо нікуди, тому за три роки ми накопичили солідну суму.

Проте, я кожного дня дивилася на календар і рахувала дні до нашого повернення в столицю. Мені так і не вдалося звикнути до життя в цій глушині. Багато що викликало в мене несприйняття. Плітки, підвищена увага до чужинців, уклад, при якому всі жінки з ранку вбираються в найкращий одяг і йдуть на ринок, відсутність магазинів, асортименту товарів і дозвілля, за яким треба їхати кожен раз в обласний центр – з усім цим я так і не змирилася.

А найбільше, що мене турбувало, це – нудьга. Чоловік практично зранку до ночі пропадав на роботі – відкривав нові філіали в різних районах області, йому було ніколи скучати. А я з дитиною постійно була вдома. Я щиро намагалася знайти собі заняття, але не досягла успіху. Йти працювати? – роботи дуже мало, і за кожне робоче місце борються люди, яким реально шматок хліба потрібен, щоб дітей нагодувати. Конкурувати з ними знічев’я мені не дозволила совість. Нормальний інтернет в містечку з’явився тільки, напевно, в останній рік, журнали майже не завозять, нових книг, які всі читають у великому світі, теж днем ​​з вогнем не знайдеш. Подругами особливо обзавестися не вийшло.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩