ВОНИ ОДРУЖИЛИСЯ НАВЕСНІ. ВЕСІЛЛЯ БУЛО НЕВЕЛИКИМ. БАТЬКИ МРІЯЛИ МАТИ ЗА НЕВІСТКУ ЛЮДМИЛУ, КОТРА ЖИЛА ПО СУСІДСТВУ І БУЛА ДОНЬКОЮ ЗАМОЖНИХ БАТЬКІВ, ТОМУ НЕ СХВАЛИЛИ РАННЬОГО ОДРУЖЕННЯ СИНА. МАКСИМ ПЕРЕЙШОВ ЖИТИ ДО ЛЕСІ, А НЕЗАБАРОМ ВОНА ПРОВЕЛА ВОНА ЙОГО В АРМІЮ. КОЛИ ДО ЗВІЛЬНЕННЯ ЗАЛИШИЛОСЯ КІЛЬКА МІСЯЦІВ, НАДІЙШОВ ЛИСТ, НАПИСАНИЙ НЕЗНАЙОМОЮ РУКОЮ, БЕЗ ЗВОРОТНОЇ АДРЕСИ І ПРІЗВИЩА. КРИВИМИ НЕЗГРАБНИМИ ЛІТЕРАМИ ХТОСЬ ПОВІДОМЛЯВ МАКСИМУ ПРО ЗРАДУ ЙОГО ЛЕСІ

 

Сім’ю Лесі нещодавно занесло в їхнє село. Відтоді вісімнадцятирічний Максим не зав спокою – весела кароока дівчина, яка була йому майже ровесницею, глибоко запала йому в душу. Жила дівчина в скромній хатині зі своїм старшим братом Михайлом. А навесні, коли буяли сади білим цвітом, вони одружилися.

Справили невелике весілля. Батьки мріяли мати за невістку Людмилу, котра жила по сусідству і була донькою заможних батьків, тому не схвалили раннього одруження сина. Максим перейшов жити до Лесі, а незабаром провела вона його в армію. На вокзалі він сказав коханій: – Ти чекай мене, Лесю, – шорсткою рукою гладив її чорне волосся. – Не забувай, кохана, любов нашу. Пиши. Джерело

– Милий, я чекатиму, – шепотіла вона у відповідь.

І вірив Максим своїй дружині, вірив, як самому собі. Та раптом, коли до звільнення залишилося кілька місяців, надійшов лист, написаний незнайомою рукою, без зворотної адреси і прізвища. Кривими незграбними літерами хтось повідомляв Максиму про зраду його Лесі. А через деякий час надійшло друге повідомлення…

Чоловік не знаходив собі місця, став неуважним, замкнутим, байдужим до своїх обов’язків, за що отримав зауваження від командира частини, в якій служив. Під впливом емоцій та хвилювання навіть хотів самовільно покинути службу і податися додому. Але друзі, помітивши його стан, вчасно зупинили. Тієї ночі Максим уперше спробував повірити листам, припустив, що таке могло трапитися. І відтоді отрута сумніву, недовіри та пекучих чоловічих ревнощів закралася в його душу.

Листи до дружини самі собою виходили сухими і скупими. Вона запитувала про причину, а він пояснював усе нестачею часу. Неприємну розмову відклали до зустрічі. Дорогою додому Максим не відходив від вікна в тамбурі.

Постійно задавався питанням: «Що скажу їй? Що скажу?» На рідній станції, обірвавши спогади, хлопець узяв легку солдатську валізу в руку й швидко пішов протоптаною стежкою. У важкому неспокої майже вибіг на східці ганку. Зупинився. Передихнув, постукав у двері. Тиша. Постукав ще раз, тепер у вікно, як колись – дрібно і тихо. І раптом обпекла думка: «а що, як вона не сама?»

В цю ж мить з-за дверей почувся такий знайомий і стривожений голос:

– Хто це?

– Я, Лесю.

Дзвінко дзенькнула клямка.

– Максимчику, ти приїхав?!

– А що, не чекала?!

– Не сподівалася, ти ж не писав, – цілувала його губи й очі.

Хата війнула затишком і духом осінніх квітів. Місячне проміння, пронизуючи мереживо тюлевої занавіски, тихо і м’яко падало на підлогу. Мирно, ніби підкреслюючи домашній спокій, цокав будильник.

Він поставив валізу, зняв черевики і сів біля стола.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩