ПРОСИЛА СИНА, ЯК НІКОЛИ. КУДИ ЇХАТИ, НАВІЩО? ДВАДЦЯТЬ ОДИН РІК ОЛЕНА НЕ ЗНІМАЛА ЧОРНОЇ ХУСТИНИ

 

Конвалії для молодих

Двадцять один рік Олена не знімала чорної хустини. Відколи зaгuнув єдиний син: її любов, надія і радість. Світ хитнувся і потьмянів на довгі роки за одну мить. Була певна: якби Віталик послухав її того вечора і залишився вдома, нічого не сталося б. За матеріалами видання Наш День

Просила сина, як ніколи. Куди їхати, навіщо? За вікном дощ аж захлинається, темінь, хоч око виколи. Віталик же у відповідь, як загіпнотизований: мушу Галю з роботи забрати, як вона пішки у таку погоду добереться?

Що Олені до тої Галі? Дівчини з багатодітної сім’ї, де одна бідося гуляє. Чи вона її у сусіднє село на роботу випроводжала? Та ще й у бар, де пuякiв повно, жарти масні та хіхоньки-хахоньки. У неї є батьки, хай за свою дитину дбають. А вона про нього, рідненького, думає.

– Мамо, навіщо ти так про Галю? Ти ж знаєш, вона – не така. А на роботу мусила йти, у неї мати хвoра. Галя – найстарша, гроші потрібні. А де в селі особливо роботу знайдеш?

– Звідки ти знаєш, яка вона? Думаєш, ти один у неї? Ось недавно сусідка казала, що мала твоя Галя хлопця із сусіднього села. До весілля йшлося, але чогось він її покинув. Ще й балакають, що вона – вaгiтна.

– Мамо, не смій… Я не буду нічого слухати і тобі не раджу. А дитину Галя чекає від мене. Тож днями ми розпишемося, а пізніше й одружимось.

В Олени відібрало мову. Ось тобі і Галочка. Закрутила синові голову, а тепер ще й невідомо, чиє дитя хоче Віталику підсунути.

Та слухати її уже не було кому. Син гримнув дверима і зник у вечірній темряві. Крізь гуркіт грому Олена почула, як неохоче завівся Віталиків старенький мотоцикл.

Заплакала. З жалю до себе, від безсилля щось змінити. Чого воно так у її житті? Віталику ще й п’ятнадцяти не виповнилось, як пoмeр чоловік. Добрим був Микола, роботящим. Першим столяром, муляром, малярем на селі. Про таких кажуть: майстер на всі руки.

Вони, ці руки, і звели Миколу в мoгuлу. Підсобив комусь в одній хаті – налили сто грамів, в іншій – двісті. Людські “віддяки” і вкоротили віку. Не раз докоряла: ліпше б гроші брав, до господарки щось придбали б. Але в чоловіка як не кум, то брат, сусід чи друг. Тепер вони всі живі-здорові, дружинам, дітям допомагають. А вона з сином – одна.

Згадка про Віталика знову запечалила душу. Гарний у неї син, на вчителя вивчився, фізкультурник. Діти у школі за ним натовпом ходять. А Галя? Ні вроди особливої, ні освіти. Ледве школу закінчила, і пішла в бар пuякaм пuво розливати.

Сподівалася, між Віталиком і дівчиною усе це – несерйозно. Так, зустрілися кілька разів. А він он що видав: Галя чекає від нього дитину. Та Олена у це не дуже й повірила. Звісно, з подібними хитрощами як не відхопити гарного хлопця? Гроші заробляє, не п’є, не кyрить – знахідка, а не чоловік.

За вікном лило, як з відра. Розумом Олена усвідомлювала: син дорослий, має право сам обирати, як жити. Але хіба материнське серце може бажати рідній дитині чогось злoго?

Не могла заснути. Стрілки годинника уже перетнули північ, невпинно наближаючи ранок. Як Віталик так може? Розважаться, а вона хвилюється. Тож коли рипнула хвіртка, прожогом кинулась до дверей.

– Віталику…

– То я, тітко Олено, – на порозі стояв переляканий товариш сина. – Тільки не лякайтеся. Віталика з Галею знесло з дороги у рів. Слизько. Їх уже відвезли до лікарні.

– Вони живі?

– Живі, тільки дуже побuті. Я сам не бачив, люди казали. Від мотоцикла лише металолом залишився.

Не слухала цих стрaшних подробиць. Бігла до сусіда просити, щоб завіз її швидше до лікарні.

У реaнімaцію до сина Олену не впустили. Благала лікаря сказати, чи є хоч маленька надія?

– Організм молодий, але тpaвми тяжкі, – так і не почула нічого конкретного.

Хтось ще плакав у кутку.

– Яка біда, свахо, яка біда…

Свахо? Озирнулася. А це – Галина матір. Олена спочатку навіть не зрозуміла, що вона так до неї звертається.

– Відколи це ми родичі? – відказала різко. Відійшла подалі, не хотіла з цією жінкою навіть стояти поруч.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩