ОДНОГО ВЕЧОРА ІРИНА ДУЖЕ ПІЗНО ПОВЕРНУЛАСЯ ДОДОМУ. В РУКАХ У НЕЇ БУЛА ДОРОГА ПОКУПКА. – ЧОМУ ЗІ МНОЮ НЕ ПОРАДИЛАСЬ? – ОБУРИВСЯ ВАДИМ. ТУТ ІРИНА НЕ ВИТРИМАЛА: — ТИ НА ШКАРПЕТКИ СОБІ ЛЕДВЕ ЗАРОБЛЯЄШ. КРАЩЕ Б ЗАКІНЧИВ КУРСИ ТА ПІШОВ ДО МЕНЕ НА ФІРМУ ВОДІЄМ, ОТРИМУВАВ БИ В ТРИ РАЗИ БІЛЬШЕ. ВАДИМ НЕ СТАВ СЛУХАТИ ДАЛІ, А, ГРЮКНУВШИ ДВЕРИМА, ВИЙШОВ ІЗ КУХНІ, А ПОТІМ І ПІШОВ З ЖИТТЯ ІРИНИ

 

Парою — Іриною та Вадимом —милувалась уся школа. Він ладен був її носити на руках, вона ніжно називала його «Вадюня». Зізнаюся, коли на випускному вечорі я побачила, яким щастям світяться їхні очі, позаздрила Іринці. Так, щастя не обійшло їх стороною. А нещодавно я випадково зустрілася з Іриною. Десять років минуло, але на неї вони наче і не вплинули, вона була така ж, яка була в юні роки, — вродлива і гордовита.

Ірина мені повідомила, що два роки тому вони розійшлися з Вадимом. Я була приголомшена почутим.

— Що ж сталося? Ти гарна, струнка, модно одягнута, зачіска…

— А ще маю машину, будинок, власну фірму. От тому й пішов.

— Не зрозуміла…

Ірина зітхнула. Всміхнулась мовби й весело, але хмарка журби в очах не розтанула, гіркі складочки проступили в кутиках вуст. Почала розповідати.

Побралися вони з Вадимом, коли ще були студентами-першокурсниками. Навчалися в Сумському державному університеті: вона на факультеті економіки та менеджменту, він — іноземної філології. Коли були на третьому курсі, народилась Тетянка. Батьки Вадима підтримали грошима, і молода сім’я винайняла двокімнатну квартиру, куди переїхала Ірина мама-пенсіонерка, яка гляділа онуку, доки батьки були на парах.

Закінчивши навчання, повернулися в райцентр, стали жити з батьками Вадима. Ірина влаштувалася бухгалтером у невелику будівельну фірму, Вадим викладав англійську мову в школі.

— Заробляли небагато, — розповідала, наче сповідувалась, Іра. — Я трохи більше, Вадим менше, але грошей вистачало. Ми майже ніколи не сварились… Досі не можу заспокоїтись: як я не могла відчути, що в стосунках з’явилася тріщинка?

Сталося це в «докризові» часи, коли країну охопив будівельний бум. Ірина вже працювала комерційним директором підприємства. Її фірма не встигала виконувати отримані замовлення, багатьом потенційним клієнтам доводилось відмовляти. Отоді жінці й спало на думку відкрити власну справу — у неї економічна освіта, досвід роботи у будівництві є, як і чимало потрібних знайомств у цій галузі. Все складалося чудово: отримала кредит, запросила на роботу досвідчених спеціалістів, колишній роботодавець направляв до неї частину замовників.

— Дуже швидко пішли прибутки. Я купила собі машину, спочатку «економ»-класу, а через рік — представницьку, велику. Пропонувала купити й Вадиму, але він віднікувався, зароблю, мовляв, і куплю ще кращу. Згодом з’ясувалося, що приховувалось за тими ніби жартівливими словами, — згадує Ірина. — Потім я взялася зводити для нас будинок. Для нас… Тепер розумію, що не для нас, а для себе. Вадим кілька разів намагався втрутитись, говорив, навіщо нам такі хороми, побудуймо щось невелике, але затишне, ближче до батьків. Та я відчувала себе полководцем, командувала робітниками, виконробом…

Я не помічала, як міняється на обличчі чоловік, коли я давала при всіх йому гроші й наказувала щось купити або повечеряти в кафе, бо я зайнята і буду вдома пізно…

Я не витримала, і докорила Ірину:

— Іро, хіба ти не розуміла, що це його принижує? Я ж пам’ятаю Вадима — спокійний, інтелігентний і водночас із загостреним почуттям гідності, — я була щиро здивована, адже зі шкільних часів пам’ятала Іру приязною, тактовною людиною.

— Уяви, не розуміла… Навпаки, була впевнена, що він повинен пишатися такою діловою дружиною.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩