ДВАДЦЯТЬ РОКІВ ТЕТЯНА ЗБЕРІГАЛА ТАЄМНИЦЮ. – Я ЗНАЮ, ВИ МЕНІ НЕ РІДНА, МАМО. ЩЕ В П’ЯТОМУ КЛАСІ ДІВЧАТА ПРО ЦЕ РОЗПОВІЛИ. АЛЕ ВИ МОВЧАЛИ, ТО Й Я НЕ ХОТІЛА ПОРУШУВАТИ ЦЮ ТЕМУ. МАМА – НЕ ТА, ЩО НАРОДИЛА, А ТА, ЩО ВИРОСТИЛА

 

Коли Тетяні Пилипівні зателефонували з села і попросили взяти Надійку до себе пожити, поки та вчитиметься в інституті. Жінка не відмовила, хоча боялася, щоб дівчина не розкрила її таємницю. Але сталося те, чого вона найбільше боялася. Коли розчісувала своє довге чорне волосся перед дзеркалом у коридорі, поруч враз постала Надя з гребінцем у руках і з таким же смоляним густим волоссям і великими карими, як у неї, очима. . Дівчина вкотре уважно роздивлялася свою хазяйку у дзеркалі.

– Тітко, ми з Вами дуже схожі, – сказала дівчина. Джерело

– То, либонь, тобі здалося, – відповіла на те сорокап’ятирічна жінка, поспіхом одягнулася і попрямувала до виходу.

Сьогодні вирішила на роботу не йти. З автомата зателефонувала начальнику і відпросилася. Щоб не гаяти часу, на автовокзал не поїхала. Тролейбусом дісталася на окружну дорогу, аби попутками добратися до Надійчиних батьків раніше, ніж приїде їхня дочка. Сьогодні вранці дівчина мало не розкрила, а може, й розгадала таємницю, яку вони від неї так старанно приховували, не наважуючись розповісти. Відтоді минуло двадцять років.

***

Ганна Філіпчук працювала на фермі дояркою. Після вранішнього доїння поверталася додому. А назустріч їй іде, похитуючись, захмеліла Габельчукова Ярина.

– Слухай, Ганно, ми післязавтра з чоловіком їдемо на заробітки. Візьми нашу найменшу Надю собі за рідну дочку, бо нам сім ротів не прогодувати, а в тебе ж дітей немає.

– Жінко, ти хоч сама розумієш, що говориш? – поспішила відмовити нетверезу односельчанку.

Наступного дня Ярина також перестріла Ганну. Тільки була вже тверезою. І знову за своє.

Навіть не знала, що сказати. З одного боку, жаліла дев’ятимісячне маля, яке через горе-батьків, котрі оковиту проміняли на все на світі, може потрапити до сиротинця, а з іншого – не знала, як поставиться до цього чоловік. Та й як потім односельцям у вічі дивитися, як пояснити, де в неї взялася дівчинка?

Цілий день тільки й думала про це. Вдома навіть з Іваном не говорила. Та й він сьогодні був якийсь надто мовчазний і неприступний, очевидно, добре наробився за день. Звідки ж їй було знати, що Іван не від втоми був неговіркий. У чоловіковій голові також роїлися думки про розмову з Габельчучкою, яка і йому пропонувала забрати свою найменшу дочку.

Одного дня, вранці Ярина прийшла на ферму до Ганни з маленькою Надійкою на руках:

– Ми від’їжджаємо. Речі вже спаковані й завантажені. Якщо не візьмеш дитину, то ми її на вокзалі або ще десь залишимо. Пропаде – буде на твоїй совісті, так і знай!

Куди було подітися? Взяла на руки напівроздягнуте дев’ятимісячне маля, загорнула його в теплу хустку, прикрила курткою та й пішла засніженими сільськими вулицями додому. Іван, побачивши ще здалеку Ганну із дитям на руках, одразу пожвавішав, ніби молодшим став. Залишив недорубані дрова й не пішов, а побіг за дружиною до хати.

Воно вовтузилося в мокрих стареньких дірявих штанятах. Взялися перевдягати, та не мали в що. Ярина навіть ніякої одежини не дала. Ганна дістала декілька простирадл із шафи. Розрізала їх на чотири частини і загорнула крихітку. А воно, маленьке, чорними, як терен, оченятами почало водити по всіх закутках, шукаючи матір та старших братиків і сестричок, до галасу яких звикло. Потім роздивилося, що чужа хата, й так розплакалося – не можна було ніяк втихомирити. І в тому жалісному дитячому плачеві Ганна ніби вбачала якусь свою провину.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩