АЛЛА НЕ РАЗ ЗАДУМУВАЛАСЯ: ЧОМУ, ЧОМУ ЇЇ ВСИНОВЛЕНІ ДІТКИ ПІШЛИ НА ТОЙ СВІТ В ОДНАКОВОМУ ВІЦІ?! ОБОЄ ДОЖИЛИ ДО 10 РОКІВ І ПІШЛИ СТPAШНОЮ СМEPТЮ. АЛЕ НЕЗАБАРОМ СЕЛИЩЕ СКОЛИХНУЛА ЩЕ ОДНА НОВИНА ПРО АЛЛУ

 

Алла, знeможена, зaплакана, тихо відчинила двері. Ховаючи погляд, непомітно шугнула повз кухню, де вечеряв чоловік, і впала на ліжко. Втупившись у стіну, лежала непорушно, по її обличчю стікали струмочками сльози.

За матеріалами – Коректно.

– Аллусь, що сталося? – стривожено запитав чоловік, зазирнувши у спальню.

– В мене ніколи не буде дітей, – відчеканила сталевим голосом.

Алла плакала ночами у подушку, а в голові постійно вирували сумні думки і докори: «Ну чому я найнещасніша серед сестер?» Усі п’ять тішаться здoровими дітками, возять їх у село. А з Аллиної машини вискакує лише песик. Не порадували і слова ворожки: «Не спіши, в тебе все попереду». Що попереду? Літа йдуть, а дитинки як не було, так і нема.

Після того страшного дня, коли дізналася про своє безплiддя, минуло півроку. Алла не знаходила собі місця. Одного разу, гортаючи жіночий журнал, прочитала про таку ж нещасну жінку, яка стала щасливою, коли всиновила двох сестричок з однієї сім’ї. «Не бійтеся це зробити», – радила зі сторінок видання.

Ця думка зробилася нав’язливою. Про усиновлення Алла думала і вдень, і вночі. Не витримала й одного вечора поділилася з чоловіком. Коли він вечеряв, вона стояла біля плити і, не озираючись, тремтячим голосом промовила:

– Знаєш, Коль, хочу з дитбудинку взяти дитину.

На мить запанувала мовчанка. Коли оглянулася, поглядом наштовхнулася на його щиру усмішку:

– Я теж, але боявся тобі сказати.

Відтоді вони бігали по установах, збирали довідки. Нарешті поїхали у дитбудинок. Відразу ж зупинили свій погляд на блідому хлопчику, який самотньо бавився у кутку іграшками. Костику було два рочки. Більше нікого не шукали, бо його сумні оченята не давали спокійно спати.

А щоб чужі люди не розповіли дитині, що вони не рідні батьки, продали свою квартиру і виїхали геть в інший кінець України – у невелике селище.

Щастя для Алли та Миколи було безмежним, хоча не раз довелося вставати безсонними ночами, переживати, коли хвoрів малий. Та винагородою ставало те, як синок обнімав, цілував батьків, як називав їх найкращими й усім розказував, наскільки сильно любить своїх тата і маму. Від цих слів у Алли наверталися на очі сльози.

Роки замиготіли, коли син пішов до школи. Як одна мить пролетіли перший, другий, третій класи. Хто знав, що невдовзі сім’ю чекає стpашна бiда?

– Алло, біжи в школу, там вашому Костику погано! – кричала у трубку медичка.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩