“А ВИ ЧУЛИ, ЩО МАРІЙЧИН ІВАН ДО ЛЮБИ ВЖЕ ДОХОДИВСЯ, ЩО В НЕЇ ПУЗО РОСТЕ?” – ПОЧАЛИ ГОМОНІТИ ОДНОСЕЛЬЧАНИ. КОЛИ НАВЕСНІ МІЖ ДВОМА РАНІШЕ ДРУЖНІМИ РОДИНАМИ ВИРІС ДВОМЕТРОВИЙ ПАРКАН, СТАЛО ЗРОЗУМІЛО – ЛЮБА НАРOДИЛА ДИТИНУ – КОПІЮ МАРІЇНОГО ЧОЛОВІКА

 

По обіді, нагодувавши «спиногризів» (так Марія ласкаво називала своіх чотирьох малих дітей), зав’язавши хустину і заткнувши поділ довгої спідниці за пояс, вона вийшла на город. Грядки вже рясно зазеленіли й давно просилися під сапку.

За матеріалами – Коректно.

– Добридень, Любцю! – гукнула Марія через паркан до сусідки, яка якраз працювала на городі. – І що ти там ще визбируеш? У тебе ні зілинки на грядочці! А на мою страшно глянути. Що й казати, вправна ти господиня: і на роботу ходиш, і худобу пораеш, і город маєш доглянутий усім на заздрість. А я із дітьми нічого не встигаю довести до толку…

«Мені дітей мати б, – тільки подумки відповіла Люба. – Я й город закинула б, і на роботу не ходила б! Якби Божа ласка…» Не сказавши сусідці ні слова, Люба тільки всміхнулася і ще завзятіше заходилася прополювати бурячки.

Усі в селі знали, що Бог не обділив її. Люба – жінка вродлива й розумна, завше у начальстві ходила. І чоловіка собі знайшла такого ж роботящого. Та ще, як у свати він до неї збирався, сусіди відмовляли дівчину від весілля. Казали, що довгий час на будівництві працював і там пеpeхвoрів, мовляв, дітей у нього не буде. Та Люба, тоді молода й засліплена коханням, нікому вірити не хотіла, вирішила сама бути ковалем своєї долі.

Так і сталося, що тепер вони вкупі з Миколою уже десять літ прожили, усякого добра нажили, а найбільшого щастя – діток – так і не змогли накувати. Тому Люба завжди охоче ходила на вечорниці до Марії з Іваном. Принесе малим по льодянику, погомонить з сусідами про сільське життя-буття й у свій німий дім повертаеться. Микола ж бо часто на заробітки їздив. Як то кажуть, діти вдома не плачуть, чому не попрацювати 6 і не відкласти зайву копієчку?

До такого життя уже Люба звикла: ніби чоловік у неї є, але, коли потрібна допомога, то поряд його ніколи немає. Бачила Марія, як важко сусідці без чоловічої міцної руки в господарстві, тому й сама не раз відправляла свого Івана до Люби: іди, мовляв, косу поклепай чи поріг підбий, бо їй, бідолашній, ніяк самій не впоратися. Отак і жили вони мало не однією великою сім’єю. Микола із заробітків завше привозив Івановим дітям гостинці, а турботливому сусідові могорич виставляв за те, що за дружиною за його відсутності пригледів. А Люба шукала розради в сусідських дітях і за першої потреби залишалася бавити Маріїну малечу.

Усе село не могло натішитися, як дружно живуть ці сусіди. Аж допоки однієї осені завжди струнка Люба раптом не почала гладшати. «А ви чули, що Марійчин Іван до Люби вже доходився, що в неї пузо росте?» – почали гомоніти односельчани. Одні заперечували: «Та не може бути! У Люби з Миколою ідеальна сім’я!». Другі лише знизували плечима та нетерпеливо чекали весни, коли всі поскидають кожухи і правди нічим буде приховати.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩