Віра Іванівна жuве в nрuтулку, кудu її здав син. Вона щодня nрокuдається з nосмішкою на облuччі, бо засинає і живе спогадами

 

Віра Іванівна прожила прекрасне щасливе життя. У неї був люблячий чоловік, який ще 20 років тому покинув наш світ, та їхній улюблений синочок. Син, власне, і здав немічну пенсіонерку в притулок. Однак Віра Іванівна не злиться на нього, вона щодня прокидається з посмішкою на обличчі, бо засинає і живе спогадами.

– Віра Іванівна, хочете в телепрограму потрапити? – почувся голос директора притулку Ольги Адамівни.

– Хочу, так, – трохи пожвавішала пенсіонерка.

Вона вилізла з-під ковдри і почала поправляти сиве волосся на голові.

Разом з директором в кімнату до жінки зайшов кореспондент з Першого каналу.

– Давайте починати. Все по порядку, почнемо з головного: як ви сюди потрапили?

Пенсіонерка ще навіть не встигла рота відкрити, як за неї відповіла сусідка:

– Як і всі ми. Син її сюди привіз і кинув.

– Чому це кинув, Василівна? Що ти таке кажеш? Не кидав він мене. Він моя кров і залишив тут тимчасово. Ніхто від мене не відмовлявся.

Колись Віра Іванівна була директором магазину. Її навіть зараз у притулку так називають. У неї був коханий чоловік, вахтовик Володимир. Він був добрим, турботливим і люблячим. Красиво добивався Віру, запрошував її в ресторан, дарував подарунки. Через кілька місяців Володимир покликав Віру заміж, вона погодилася.

На весіллі вона відчувала себе королевою. Гарне біле плаття, довга фата і коханий чоловік поруч. Це кращі і найприємніші спогади Віри Іванівни. Навіть зараз вона не може розповідати про них без сліз.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩