У мене є дві доньки, зараз вони вже дорослі жінки. Я так раділа, що на старість мене буде кому доглянути, що жодної копійки за ці роки на чорний день не склала. А зараз мої доньки минають мій дім, між собою вони не спілкуються. Я дуже шкодую, що віддала квартиру лише одній доньці, адже Ірина живе сама. А у Катерини є діти, ледве грошей на життя вистачає, але ми їй нічого не дали, вона ж тоді ще мала була. А зараз в нас грошей немає, немає що дати

 

– Якщо зізнатися відверто, то я свого часу другу дочку народила, тільки усвідомивши, що у першої не буде нікого після того, як нас з батьком не стане! – розповідає 68-річна Світлана Григорівна. – Думаю, нехай буде у моєї доньки на світлі рідна душа! Раділа, що дві сестрички, дві дівчинки, дві донечки у мене! Все-таки дівчатам домовитися простіше в житті. А тепер вони бачити одна одну не можуть, уявляєш, і чути не хочуть. Гірше чужих людей. Я ніколи не думала, що так може бути і, що мої діти житимуть так.

Звичайно, такий стан справ дуже засмучує літніх батьків. Світлана Григорівна ось уже кілька років не залишає спроб якось помирити рідних і вже дорослих сестер, своїх доньок: намагається поговорити з одного і з іншого, як би ненароком запрошує їх разом на дачу або на сімейні посиденьки. Нічого, на жаль, не виходить: розгорається знову суперечка і конфлікт між жінками поглиблюється ще більше, не дивлячись на те, що поруч мати в літах, яка все це бачить та хвилюється.

– А чому так виходить?

– Та ось я не знаю, чому! – з нерозумінням констатує Світлана Григорівна. – Виховували обох в любові, абсолютно однаково. Нікого ніколи не виділяли, навпаки, завжди підкреслювали, що любимо обох своїх доньок.

– А в дитинстві вони як ладнали? Теж сперечалися постійно, зовсім між собою спільної мови не знаходили?

– Ну, в дитинстві різниця в віці у них була пристойна все ж – десять років! Як при такій різниці сперечатися? А потім і взагалі роз’їхалися. Старшій в двадцять три роки ми з батьком однокімнатну квартиру віддали – у неї наречений був, справа до весілля йшла вже. Ну ось, ми і вирішили, хай починає сімейне життя в своїй квартирі, там, може, і дитинка скоро буде. Так що ось, з двадцяти трьох років Ірочка живе окремо. А Катерині нашій тоді, виходить, всього тринадцятий рік минав, вона ще в школі вчилася на той час.

– Зрозуміло. А молодшій доньці, Катерині, потім теж ви з чоловіком з квартирою допомогли?

– Ну. Як би. Ні, Катерині якраз допомогти з квартирою не вийшло. Якби вона у нас була, невже б не допомогли? Хіба б я не дала власній донечці квартиру якусь там? Але ось так склалося. Катерина кредит взяла з сім’єю. З чоловіком двоє діток у них зараз. І ми вже в віці, на жаль, і грошей особливо не накопичили, все життя донькам віддавали все, для них старалися.

У старшої, Ірини, сімейне життя так і не склалася: весілля так і не відбулося. Квартиру батьки у дочки, звичайно ж, не забрали. Дівчина і так була засмучена розставанням з нареченим. Та й навіщо забирати? Про те, що житло коли-небудь буде потрібно молодшої дочки, тоді і не думалося – до цього моменту, здавалося, ще ох як далеко, ще сил і часу багато, колись щось назбирається.

Зараз Ірині сорок три, вона так і живе все життя в тій, подарованої батьками, квартирі. Вона одна, ні сім’ї, ні дітей у неї немає і ніколи не було. Працює на спокійній не дуже важкій роботі, сидить в офісі, подорожує, модно та дорого одягається. Має можливість: житло у неї є, і зарплату Ірина витрачає цілком на себе.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩