З СУСІДНІХ БУДИНОЧКІВ У ВІКНА ВИЗИРАЛИ ЦІКАВІ СУСІДИ, ВОНА ОПУСТИЛАСЯ СТОМЛЕНО НА ДОРОГУ І ЗАПЛАКАЛА, ЇЙ БУЛО ВСЕ ОДНО, ХТО ЩО СКАЖЕ: – НУ ЩО ВИ БАЧИЛИ В СВОЄМУ ГЛУХОМУ СЕЛІ? – КРИЧАВ МИКОЛА БАТЬКАМ. – АНАНАСИ БАЧИЛИ? А БАНАНИ?

 

Анна Михайлівна здpигнулася, почувши голос сина. Вона пішла в свої думки з головою і навіть не чула, як розчинилися двері і на порозі мовчки стояв і дивився на неї Микола, чекаючи, чи відчує вона його своїм материнським серцем. Але не відчула.

– Ну, здрастуй, мамо! – нарешті сказав він.

Син уже йшов розмашистими кроками щоб обійняти її. На підлогу впала недочищена картопля. Нашвидку витерши руки об фартух, жінка кuнулася до нього.

– Синочку! Ти? Зачекалася я, п’ять років вдома не був.

– Я проїздом, мамо, – відразу попередив Колька, – поїзд з ранку.

– Так що ж, – розгубилася жінка не знаючи за що хапатися – день на все, залишися довше!

– Ні, робота чекає. Що я тут у вас забув. Нікого з наших уже не залишилося, всі хлопці розлетілися хто куди, і мені нема чого жuвотіти. Батько вдома?

– Так, до кума пішов, повинен зараз прийти.

З хвилину оглянувши кімнату Микола схопив сумку і дістав подарунок матері – тоненьку пухову хустку. Підійшов і накинув їй на плечі.

Анна Михайлівна погладила його і здивувалася: «Ось подарунок так подарунок, не забував значить, раз привіз.»

– А це татові, сорочка тепла, щоб взимку не мерз.

– Дякуємо! Ти сідай, зараз на стіл зберу.

– Не метушися так, мамо.

Анна Михайлівна дістала закуску, біла накрохмалена скатертина лягла по-святковому на старенький, дерев’яний стіл.

Микола дивився на маму, не зникли зморшки, які зібралися в куточках материнських очей, вона була свого часу першою красунею, та й зараз, проживши вже пів з гаком століття не поступалася ще старості – струнка, висока, виразні блакитні очі.

– Синку! З поверненням! – на порозі стояв батько.

– Здрастуй, тату! Я ненадовго, на день всього.

– А що так?

– Робота чекає, завтра поїзд.

– І куди?

– На будівництво.

Сергій Михайлович почухав потилицю, бач молодець який, без діла не сидить, все на благо батьківщини працює, тільки четвертий десяток вже не загорами, а не сім’ї, ні кута, та й вони з дружиною не молодіють.

Сіли за стіл. Анна Михайлівна все надивитися не могла, сиділа поруч, ніжно погладжуючи Колю по плечу, по неслухняним волоссю. Слухала кожному слову, а всередині все перевернулося, як дізналася, що завтра вони з чоловіком знову залишаться удвох.

– Синку, ти б одружився, – промовила вона.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩