ПОЇХАЛА В ІТАЛІЮ, БО ТАМ ПРАЦЮЄ ПІВ НАШОГО СЕЛА. ПОВЕРНУЛАСЯ В УКРАЇНУ – НАВІТЬ НЕ ЗНАЮ, ЗА ЩО ВЗЯТИСЯ

 

Гарний, затишний дім з усім, про що я колись могла тільки мріяти. Затишний двір. Що ще треба для щастя?

Адже саме про це я мріяла 20 років назад, коли від невиносимої бiдності, я б навіть сказала, «нuщетu», я зібралася духом і поїхала в Італію на заробітки. Чому саме в Італію? Тому що туди їхали всі жінки з нашого села, хто наважувався спробувати змінити щось в рутинному сільському житті. Двоє дітей; робота – прибиральниця, в місцевій школі з мінімальною зарплатою; ще дідова хата, яка потребувала капітального ремонту і в додачу – чоловік-aлкoголік. Думати довго не стала. Поїхала.

Перші 7 років додому не приїжджала, бо не мала документів. Роботи були всякі. Був і голод, і холод, спала на вокзалі, ходила на Kарітас. Та останні 10 років в Італії пройшли для мене дуже добре. Реджіна, – так звали мою хазайку, була літньою жінкою, але надзвичайно енергійною і доброю до мене. Я працювала у неї сиділкою (баданте), але відносилась вона до мене як до компаньйонки.

Ми жили в Римі, на вихідні Реджіна завжди намагалась кудись поїхати, і мене брала з собою. То ж я, дякуючи їй, об’їздила всю Італію. Незважаючи на свої майже 90, Реджіна сама собі давала раду в усьму. Я прибирала, готувала їсти і багато спілкувалася з цією дивовижною жінкою.

А ще вона багато молилася (і мене навчила), їздила часто у Ватикан до Папи на месу. Любила гарно одягатися і смачно, але корисно, поїсти. Я багато чого навчилася від цієї жінки. Та в 95 її не стало. 10 років я жила з нею, тому дуже гостро відчувала біль втрати.

А ще, я розуміла, що такої «доброї» роботи я уже не знайду. Жінки, з якими ми спілкувалися на вихідних в парку, розказували всяке про свої роботи. І іколи, аж страшно було, що доводилося переживати їм, щоб заробити той злощасний «італійський євро».

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩