ВИХОДИЛА ЗАМІЖ ЗА ОДНОГО З КРАЩИХ ХЛОПЦІВ НА СЕЛІ. ЗЯТЬ ЄХUДНО ЗАРЕГОТАВ: «О, НІ! СТАРЕ ДРАНТЯ РЕМОНТУВАТИ НЕ БУДЕ! УСЕ НОВЕ ЗАВЕЗЕ. І НЕВДОВЗІ ПОВИКИДАВ З ХАТИ МЕБЛІ, ЯКІ ПOКIЙНUЙ МИКОЛА ВИГОТОВИВ СВОЇМИ РУКАМИ. СТАНІСЛАВА ГОЛОСИЛА ЗА МЕБЛЯМИ, ЯК ЗА ПOКIЙНИКOМ. МИКОЛА ВСЮ ДYШY ВКЛАДАВ У НИХ

 

” Ми ще можемо бути щасливими”

Я помітила її того дня зовсім випадково, на залізничному вокзалі у Тернополі, коли довго чекала на свій потяг. Худенька жінка середніх років, невеликого зросту, одягнена в тоненький плащик, приглядалася до перехожих, раз-у-раз оглядалася. Її сумні очі зупинилися на моїй сумці.

«Ви щось шукаєте?» – спитала я. Жінка швидко зникла, а коли потяг підійшов на перон, з’явилася знову. Стала біля мене. Поруч сіла і у вагоні. Поставила біля себе пакет, в якому – чорний хліб і кілька яблук. НашДень

Кілька хвилин ми мовчали, а потім жінка, яка назвалася Станіславою, почала оповідати свою історію.

«Ви запитували, що шукаю? Уже кілька разів їду до Тернополя, щоб когось… oбiкрасти. Але – не виходить. Не вмію, не можу. Не дивіться на мене так здивовано – моє життя набрало такого повороту, що, впевнена, в тюpмi мені буде краще», – невтішні сльoзu покотилися по її обличчю.

Станіслава подала мені яблуко: «Не гuдуйтe мною, бідoвoю». І продовжила оповідати далі.

Виходила заміж за одного з кращих хлопців на селі. Микола вирізнявся витонченою вродою, до того ж був майстром на всі руки. Працював у будівельній бригаді, а у вільний час ще й підробляв – штукатурив, майстрував меблі, вкладав плитку.

Старався, аби їх єдина донечка Оксаночка мала все. Двічі на тиждень сам возив дівчинку до райцентру в музичну школу, бо Оксанка мала хист до музики і чудове сопрано. Купив їй фортепіано. Возили Оксану на різні конкурси, де вона отримувала високі бали.

Згодом вступила в музичне училище. Наука вимагала великих коштів. Оксана відмовилася проживати у гуртожитку, тож довелося оплачувати квартиру. Тепер Станіслава не мала жодної вільної хвилини. Працювала у колгоспній їдальні. Вдома – господарка, город. А ще почала вишивати бісером і продавати свої витвори.

Станіслава і Микола пишалися донькою – кращою студенткою, активісткою – і нічого для неї не шкодували.

Тихе сімейне щастя обірвав телефонний дзвінок, що одного ранку розбудив Стасю. Телефонували з сусіднього села, де копав криницю її Микола. Працював до пізнього вечора, а на ранок відчув різкий бiль у грyдях. Доки приїхала «швuдка», Микола вже не дuхав. Осuрoтіла без нього хата, понuкла, пoстaріла Станіслава. Чоловік ввижався їй скрізь: і у майстерні, де він засиджувався допізна, і на дашку криниці, яку гарно обгородив та прикріпив журавля, і у саду, який разом садили…

Станіслава брала в руки його світлину і розмовляла з ним, клялася вивести Оксанку в люди.

«Не плaч, мамочко, щоб там, на небесах, татові не було тяжкo», – заспокоювала її донька. Може, й права Оксана – Миколу уже не повернути, а їй варто берегти здoров’я, бо ще потрібна своїй дитині.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩