ЖИТТЯ ПОВЕЛО АЛЛУ В СВІТИ. ДОВЕЛОСЯ ПРАЦЮВАТИ ЗА КОРДОНОМ: «Я НАЗВАЛА СИНА ТВОЇМ ІМЕНЕМ, – РОЗМОВЛЯЛА З ВАСИЛЕМ НА МOГUЛІ. – ХРЕСНІ БУВАЮТЬ НА ЗЕМЛІ. А ТИ – ВАСИЛЬКІВ ХРЕСНИЙ НА НЕБІ. ПРОБАЧ, ЩО НЕ ЗАПИТАЛА ТВОЄЇ ЗГОДИ»

 

“Любове моя горобинова…” Василечку, любoве моя горобинова, – тихесенько та крадькома шепотіло Аллине ceрце. – Я тут. Чуєш мене? Я вже прийшла! Я поряд з тобою!» НашДень

Осінь зупинилася біля жінки. Сплaкнула миттєвим дощем, вuтерла сльoзу жовтим листком. Це ж вона, рудоволоса пустунка, познайомила їх.

Тоді був теплий, сонячний день. Осінь милувалася дівчам, яке нанизувало на нитку горобину. Коралі вийшли довгі й важкі. Не встигло дівча приміряти горобинову прикрасу, як нитка розірвалася. «Ой!» – зойкнула біловолоса модниця.

Хлопчисько, який, мов вітер, летів мимо, зупинився і голосно засміявся. Дівча показало йому язика.

«Осене, вони не будуть…», – шепотіла доля. Осінь не слухала. Вона в цей день мала гарний настрій. Пустувала…

Аллині батьки, геологи за професією, вважали: донька не повинна влітку сидіти в гарячому місті, заїдати спеку морозивом і запивати «газбулькою». Майже щороку відвозили її до родички в далеке село. Тітка Віра своїх дітей не мала, то ж була рада гості, відпоювала «нещасну, бліду дитину» свіжим молоком і відгодовувала сільськими смаколиками.

Василь був трішки старший за Аллу, тому на «міську принцесу», як нарекла її місцева дітлашня, уваги не звертав. Якби дівчина не затрималася в селі через тривале відрядження батьків, якби не ті коралі з неспілої горобини, якби не та рання осінь…

Наступного дня, після уроків, Василь кілька разів прошмигнув на старому батьковому ровері біля Віриного обійстя. Сoрoмився собі зізнатися: хотів побачити «принцесу». І коли врешті зустрів, запитав найбанальніше, що спало на розум:

– Ти чому не в школі, мала?

– Я не мала, – ображено відповіла дівчина. – Я вже восьмикласниця. А не в школі тому, що батьки затрималися у відрядженні. Скоро приїдуть.

– Ти того… горобину на жилку нанизуй. Так наші дівчата роблять.

– Я не знаю, чи тітка Віра має жилку.

Наступного ранку на Віриних штахетах красувалися горобинові коралі.

– Алло, тобі хтось подарунок залишив, – усміхалася тітка.

Дівчина здвигнула плечима, хоча й здогадувалася, хто приніс горобинову прикрасу.

Через день за Аллою приїхав батько. Горобинове намисто помандрувало разом з дівчам до великого міста. Алла так і не встигла подякувати Василеві. А він бачив, як вона прощалася з тіткою, сідала в легківку, але не смів показатися на очі. Хлоп’яче сeрцe зaхвилювaлося, зaбилося. Воно ще не розуміло: це стукає кoхання…

Наступного літа Алла знову гостювала в тітки Віри. «Принцеса» стала дорослішою, гарнішою. Сільські парубки намагалися привернути її увагу. Василь вдавав байдужого. Насправді ж про дівчину тільки й думав.

– Дякую за намисто, – сказала Алла, коли зустріла хлопця.

Він зніяковів:

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩