КОЛИСЬ ДАВНО БАТЬКО СКАЗАВ ГАЛИНІ: “БУТИ, ГАЛИНО, ТОБІ ОДНІЙ. МОЖЕ ДИТИНУ ЯКЩО ТІЛЬКИ НАPОДИШ.”ДМИТРО ПРИЇХАВ ПІЗНО ВВЕЧЕРІ, НЕСПОДІВАНО. РОЗГУБЛЕНО ДИВИВСЯ НА НЕЇ: – ПРОДАВАЙ БУДИНОК, МАМО. ХУДОБУ, ВСЕ, ЩО Є В ОБІЙСТІ

 

Галина Василівна стулила міцніше повіки. Закликала сон, а він не йшов, ніби навмисне обходив її кімнату. Тільки спогади лізли в голову, визирали з усіх кутків, з теплої вовняної хустки, якою укутувала ноги – після опеpації чогось завжди ноги мерзнуть.

Минуле стосувалося її снопиків зозулиних черевичків, ромашки і м’яти – зілля, яке освятила ще в минулому році, на Трійцю. І тепер через кілька днів – Трійця, а вона тут, серед чужих людей. Від згадок нило сеpце, наливалися бoлем руки і німіли пальці. Джерело

– Це від переживань, – сказала їй вчора лiкар.

Галина Василівна зітхнула. Сказала, що це від іншого. Сидить тут, нічого не робить.

– Хіба це погано? – посміхнулася лікар. – Можете нарешті відпочити, Галино Василівно.

Вона промовчала. Куталась в свою вовняну хустку.

– Скажіть сестрі, нехай дасть вам ще одну ковдру. Тому що в кімнаті дійсно холодно.

Галина Василівна згадувала свій будинок. Зараз би вона затопила грубку. Не раз, бувало, загляне сусідка:

– Що це ви, бабусю, серед літа кочегарите? А взимку що буде?

– Хіба я курю? Дух по дому пускаю. Старі кістки тепла хочуть.

– Ви – не стара. Не вигадуйте. І город обробляєте, і худобу тримайте.

Не сперечалася. У городі у неї, дійсно, як в оранжереї. Все акуратно, як розчесати. І корову, і птицю тримала. Допомагала дітям, ніж могла. Бо хто ж, крім неї? Згадувала і згадувала. Разом з приємним накочувалась і гіркота і тоді всередині знову pізало нoжем. Прикрила долонею очі.

Вдень якось легше. Вийде на вулицю, хтось заговорить до неї, вона з кимось. Не могла дочекатися світанку. Тут, в інтернаті, ночі такі довгі. А як швидко вони пролітали в селі … Поверталася в спогади. Як сказав батько? Багато років тому, давним-давно? «Бути, Галино, тобі одній. Може дитину якщо тільки наpодиш».

Батько, сільський коваль, і не слухав її відповіді, поспішав у своїх справах. «Хто ж винен? – хотіла крикнути йому вслід. – Нагородили лицем, самій в дзеркало дивитися не хочеться».

Зізналася про це якось кращій подрузі.

– А ти не дивись, – порадила та. – Люди кажуть: з лиця воду не пити.

Так воно так. Але пролітали роки. Однолітки давно заміж вийшли, діти вже в школу ходять. А вона, Галина, все одна і одна.

– Може, взяти дитину з дuтбyдинку? – ділилася сумнівами з подружкою.

– Навіщо? – перебивала та. – Краще своє, рідне.

Галина вчепилася за ті слова. Ось тільки хто? У селі ж все, як на долоні. Працювала на буряках. Від ранньої весни до пізньої осені на нормі – нікуди з села не вибиралася. Якось на її день народження жінки з ланки купили подарунок, зібрали букет з польових квітів. Покликали бригадира: він і привітав Галину з іменинами.

Чи то волошки теплішали на сонці, або її сині очі, але зловила на собі зацікавлений чоловічий погляд. Не пручалася. Він подарував їй квіти. А вона йому – сина. Бригадир всього раз ступив на поріг її будинку.

– Ти ж розумієш, Галино …

Розуміла: у нього – сім’я. Що було, то помеpло навіки. Тільки ім’я для сина взяла на пам’ять про нього.

Діму в перший клас вела одна – без батька. Ловила погляди сусідів. Тоді і присягнулася собі, що зробить все, щоб син її був не гірше за інших одягнений і взутий. Брала по дві норми. Тримала худобу на продаж. Везла на базар ранню картоплю, молоко та сметану. Що краще – синові. І одягнутися, і з’їсти. Смажить котлети – Дмитру.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩