Оксана сказала, що їй потрібно поїхати до Миколаєва, а сама маленьку доньку залишила у подруги матері. Василина Іванівна спохватилася, коли побачила, що в хаті немає грошей, які вже багато років відкладала сільська жінка. Вона стала чекати Оксану, доглядаючи її маленьку донечку. Спочатку щохвилини бігала до вікна, а потім все рідше виходила на дорогу. Так минув тиждень, місяць, рік, а Оксани все не було. Якось я зустріла Василину Іванівну на ринку, у неї були сумні очі, вона довго не могла мене впізнати

 

Оксана сказала, що їй потрібно поїхати до Миколаєва, а сама маленьку доньку залишила у подруги матері. Василина Іванівна спохватилася, коли побачила, що в хаті немає грошей, які вже багато років відкладала сільська жінка.

Вона стала чекати Оксану, доглядаючи її маленьку донечку. Спочатку щохвилини бігала до вікна, а потім все рідше виходила на дорогу. Так минув тиждень, місяць, рік, а Оксани все не було. Якось я зустріла Василину Іванівну на ринку, у неї були сумні очі, вона довго не могла мене впізнати

Тієї теплої осені я поїхала збирати опеньки. Чесно кажучи, грибник з мене не дуже хороший, але дуже люблю ліс та відпочинок на природі. Не вистачає терпіння заглядати під кожен пеньок, нишпорити між травою у пошуках «трофеїв». Ліпше, звичайно, пройтися під шурхіт опалого листя чи зловити сонячний промінець між уже поріділими кронами дерев. Чи не тому друзі відправляють мене до хатини, яку запримітили на узліссі, за свіжою криничною водою. Там так хороше та затишно.

На подвір’ї біля хатини зустрічаю літню жінку. Сірі, схожі на осінню паволоку очі, дивляться насторожено і трохи недовірливо. Кажу, що хочу набрати свіжої прохолодної води. Очі жінки тепліють, стають привітнішими. За матеріалами

– Надійко, винеси кухлика з хати. Бо з відра у пляшку незручно наливати водичку, – гукає у хату.

З ганку визирає маленька білява голівка. З цікавістю зирить: хто там? Потім з’являється і саме дівча, років п’яти, не більше. Поважно простягає мені кухлика і несміливо ховається за літню жінку.

– Внучка ваша, напевно? – запитую я спокійно.

– Внучка. Моя золота помічниця, моя радість.

З очей жінки вже струменить літня теплінь, і від того погляду, спрямованого на невеличку дівчинку, стає і мені затишно від тих очей. Надійка хутко зникає за рогом хатини, пропускаючи мимо вух бабусину настанову не бігти далеко у ліс, бо заблудиться. Пора і мені йти.

– Зачекайте, – притримує мене жінка. – Коли не важко, вкиньте мого листа у поштову скриньку в Тернополі. Я саме для цього збиралася до села йти, а дорога не близька.

Запевняю жінку, що з охотою виконаю її прохання. Василина Іванівна, так звуть мою випадкову нову знайому, зупиняється у нерішучості.

– А, може, ліпше самій поїхати до Тернополя? Треба мені, радили люди, в управління освіти, в опікунську раду. Ось тут, на листочку, сільський голова адресу, куди звертатися, написав. Чи, може, спочатку до району їхати? Навіть не знаю як правильно вчинити мені.

Василина Іванівна обводить задумливим поглядом старі ясени, що ростуть довкіл хати.

– Ото вся моя рада-порада, – каже. – Вони шумлять, а мені здається, ніби розмовляють зі мною тихенько, шепотять щось. Та ще Надійка. Але вона – всього дитина. Їй усього не розкажеш, не розуміє ще. А ясени – мовчать.

І вже виповідає мені свої непрості проблеми, як розказують їх людині, яка не стільки щось порадить чи допоможе, а просто вислухає і зрозуміє, і тоді й на душі легше стане.

– Надійка насправді мені не рідна внучка…

Тихо шелестять старі ясени. Ще тихіше звучать слова Василини Іванівни, повертаючи її у ті далекі дні, коли і вона була юна та щаслива. Вийшла заміж, переїхала зі свого Миколаєва до чоловіка на Тернопільщину. Ось сюди, під цей старий ліс. Тоді з чоловіком вони посадили довкіл хати молоденькі ясени, щоб захищали обійстя від сильних та холодних вітрів.

Взагалі-то планували побудуватися у селі, як зробили це більшість їхніх сусідів. Але котрогось дня долетіла на їхній хутір із села звістка. Про те, що сполохалися коні, якими їздив її чоловік Петро. Разом з фірою понесли чоловіка, тоді коні наробили Петрові лиха. Петра одразу повезли до лікарні.

Ще застала його. А потім настали чорні дні. Від смутку, від плачу свекрухи, від сліз і чорної хустини на голові. Радили сусіди: повертайся додому, на батьківщину. Ще молода, знайдеш свою долю. Адже добра та хороша жінка заслуговує на щастя.

Справді, її тут нічого вже зовсім не тримало. Невдовзі не стало – не стільки від хвороб, скільки з горя.

– Тільки як я могла поїхати звідти? – з тихим сумом каже Василина Іванівна. – А горбики, де спочивають вони? Чоловіка, свекрухи, яка кликала мене донькою, а її – мамою. Хто б їх доглядав? Та й удома, в Миколаєві, мене ніхто особливо вже не чекав. При мамі жив брат, а в нього – своя сім’я, я їм була б лише на заваді.

Жаліла тільки, що не встигли перебратися вони з чоловіком до села. Між людьми було б веселіше їй, а так на самотині. Тому коли одного дня з’явилася на її подвір’ї Оксана – донька давньої подруги, жінка неймовірно зраділа. Лише звідки дівчина тут взялася? У поношеному одязі, ніби перелякана, а очі сумні-сумні.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩