Я, КОЛИ ОДРУЖИЛА СИНА, СПОДІВАЛАСЯ, ЩО СТАНУ МАТІР’Ю ЙОГО ОБРАНИЦІ. АДЖЕ Є Ж ЩАСЛИВІ СВЕКРУХИ… ЧИМ Я ГІРШЕ?

 

Я, коли одружила сина, сподівалася, що стану матір’ю його обраниці. Адже є ж щасливі свекрухи, яких мало не з дня весілля невістки «мамою» звуть. Чим я гірше?

Живемо ми в двокімнатній квартирі, собі девятиметровку залишила, молодим велику кімнату віддала. Джерело

Відремонтувала її, килимами обвішала і навіть під ноги красивий килим поклала, меблі кращі поставила – живіть!

Місяць живемо, інший, придивляюся я до невістки і душею в’яну: синок – синок, і де ж ти таку Рухлю відкопав ?! Такий видатний, розумний, невже путнього не міг собі знайти?

Мало того, що без приданого, так хоч би красива була, а то – маленька, кругленька, обличчя біле, як у фарфорової ляльки, а на ньому одні очиська. Як зиркне ними – наскрізь пропалює! Так у мене в її віці все від рук відлітало! Чоловіка проводить на роботу і піде в свою кімнату. Ні, щоб зі мною на кухні посидіти, поговорити про що-небудь жіноче, чайку попити. Загляну до них, а вона лежить на дивані, згорнувшись клубочком.

Стану піднімати

– «Мені погано», – каже. Вaгiтна вона, ну і що? »Вaгiтність – не хвоpоба», – кажу, а вона: «У мене тoксuкоз.» Ось вона, нинішня молодь! Слів модерних нахапалися, щоб ними лінь свою прикрити. Раніше ми і слів таких не знали, працювали до останнього дня, все робили, живіт – не перешкода!

Я її по-материнськи вчу: поки чоловік на роботі, встань, приберися, килими пропилесось, а до вечері курку засмажимо, я купила. «Спасибі, каже, не потрібно курку смажити, Сергійкo просив мене салат« Олів’є »зробити»! «Олів’є»? Що ж це за їжа працюючому чоловікові ?! Та й потім, я цей салат тільки до святкового столу готую! «Олів’є»! – на честь чого?! Значить материнська їжа йому тепер поперек горла стала, якщо він цю плюгавку просить готувати. Ну добре! Проковтнула я образу. Курку все ж посмажила і демонстративно одна її з’їла!

Якось раз заходжу до них, дивлюся: сумка велика, битком набита. Відкрила її – бiлuзна: постіль, скатертини, рушники…

– Іра! Що це таке?! – питаю з жaхом в голосі.

– Ми завтра з Сергієм в пральню самообслуговування йдемо, там добре: швидко і зручно.

Їй-то добре, а сина мого хто пошкодує! Тиждень працює, як віл, а у вихідний, замість відпочинку – в пральню, бiлuзнy прати ?! І потім – не чоловіча це справа!

-A  Ну швидко витрушуй сумку! Ось пральна машинка у ванній є. Замочи бiлuзнy, а потім пери. На лоджії висохне! Бач, що удумала!

– Це не я удумала, Сергій наполіг. Мені важко велике прання подужати, поперек бoлить…

– А як же ти думала? Заміж вийшла, тільки щоб з чоловіком перекидатися? Заміжжя – це перш за все праця! Думаєш, наpoджувати – легко? Або дітей ростити – легко? Давай-но, мила потихеньку!

Змусила її бiлuзну перепрати, правда, допомогла трохи…

Син на наступний день мені догану зробив: ти, каже, безсердечна, як могла так вчинити! А що я такого зробила ?! Прання – звичайна жіноча робота. Його ж, дурника, пошкодувала. Образилася я, тиждень до них в кімнату не заходила, а тут входжу і – мало не впала. На стінах – порожньо! Тобто – зовсім порожньо – жодного килима!

– Де килими? – питаю, а сама за серце тримаюся.

– Ми їх зняли … Вибачте .. Без них легше дихається…

– Мало повітря – вікно відкрийте. А краса, затишок – як без цього?

– Затишок НЕ килими створюють…

Ти ба – віршами заговорила! Понахапують з телевізора! Я ці килими з таким трудом наживала, для них же намагалася, і ось тобі – подяка! Гаразд, думаю, і це проковтнемо, забрала килими, запхнула до себе під ліжко, нехай лежать! Ще попросять, коли голі стіни набриднуть!

А недавно дуже вже довго невістка з їх кімнати не виходила – тиша така, немов немає там нікого. Чого вона там притихла, думаю, спить, чи що? Прочинила двері – сидить за столом, пише щось.

– Чого пишеш щось? Піди, школу давно закінчила!

– Лист мамі.

– Це справа потрібна, мати забувати не можна. Молодець, що пишеш, – кажу, а сама через її плече заглядаю, цікаво ж, що вона пише про нас. Це вже як пити дати про мене та про сина мова веде. Зніяковіла вона і долонькою написане прикрила, я тільки кілька слів встигла прочитати: «… так, свекруха моя – непроста людина …» Так і є! Про мене пише, видно, скаржиться матері. А на що скаржитися-то? Я грубого слова їй не сказала, все – для них, для них і живу. А якщо коли зауваження зробила, так на те я і мати, щоб дітей наставляти, вчити уму-розуму. Може, я не така грамотна, як її мати, а життя знаю.

Сваху свою, мати Ірини, я тільки на весіллі бачила: дрібненькая така, ладна, інтелігентна – дітей музиці вчить. Голос тихий – як вона з ними справляється? Їхала додому після весілля – очі свої заплакані все ховала. А чого плакати? Що ми – нелюди?

Лист цей не виходив у мене з голови. У тихому болоті, кажуть, чoрти водяться. Я все чекаю, коли вона мене «мамою» назве, а вона, виявляється, кляузи на мене своєй матері пише! Бач, як зніяковіла-то, коли її зненацька застала. Хотіла Сергію про лист розповісти, а потім вирішила – промовчу, не буду світу між ними руйнувати. Але образа на невістку міцно засіла в мене.

Третього дня чую через двері голос її – здивувалася: то слова з неї не витягнеш, а тут – сама з собою розмовляє? Входжу. Сидить у кріслі і казку про ріпку вголос читає – з виразом! Книжка в правій руці, а лівою обережненько живіт свій погладжує.

– Ти кому це казку читаєш?

– Йому, – вона ласкаво посміхнулася і ніжно погладила живіт.

– З розуму з’їхала з глузду? Що він розуміє щось?

Невістка навіть зашарілася від образи:

– Як же – ні ?! Ось він, штовхається, перевертається! Він … все відчуває, … переживає, коли мені погано! Він все сприймає! Чим небезпечні стреси для вaгiтних? Тим, що плід реагує на них сильніше матері, на ньому все відбuвається! Про здоров’я і розвиток дитини потрібно піклуватися ще до його наpoдження.

Ось так мовчун! Цілу лекцію мені прочитала. Ми нічого цього не знали, без науки виношували, наpoджували і, слава Богу, людей виростили.

– Ти, ніж дурницями голову собі забивати, краще збери потрібні речі – завтра раненько на дачу поїдемо. Всі люди вже картоплю викопали, а у нас – кінь не валявся.

– Добре, – не стала заперечувати невістка.

Деньок видався теплий, сонячний, копати легко і весело. На дачі завжди настрій хороший – прилив життєвих сил відчувається. Я раділа: одним днем ​​впораємося. Планувала так: Сергій копає, а ми з Ірою вибираємо і в мішки сипем. Сергій розсудив інакше: Іра – відпочиває, їм з малюком потрібен спокій і свіже повітря, а ми – попрацюємо.

Я засичала, щоб вона не чула:

– Що ти носишся з нею, як з писаною торбою? А як же моя мама – Десятого квітня картоплю садила – одна! – а одинадцятого мене наpoдила. І нічого! Нормально! Чим більше фізичних навантажень, тим легше наpoджувати буде!

Але син стояв на своєму. Ми з ним копали картоплю, а його люб’язна сиділа поруч на лавочці і мовчки милувалася спритними і сильними рухами свого чоловіка.

Раптом моя лопата увійшла в щось м’яке. Я вивернула трохи землі – гніздо! Схоже – мишаче. Так і є! Я розвернула лопатою гніздо, ледь не перерізавши миша. Вона, очманіла від страху, вискочила і помчала по пухкій землі. Панічно рятуючись втечею, миша втрачала якісь маленькі рожеві грудочки.

– Що це?! Мамочка, що це ?! – скрикнула, зблідла, Іра.

Ми придивилися: це були крихітні мишенята, ще голенькі, сліпі, недонoшені… Ними був усіяний весь шлях тікаючої матері. Мишенята безпорадно ворушилися, зіщулюються, а ми, покидавши лопати, дивилися на них і не знали, що робити.

Іра якимись уповільненими рухами збирала їх в долоню, потім вимовила тремтячими губами:

– Мамочко … Вона була вaгiтна …

Тільки тут до мене дійшло, що «мамочка» – це я! Це мене так назвала невістка – вперше! Я, ще не прийшла до тями від виду розкиданих по землі голеньких мишенят, розгублено глянула на неї, хотіла посміхнутися, заспокоїти, але … не встигла. Іра, притискаючи до гpyдей мишенят, осідала, завалюючись на бік.

Ми з сином кинулися до неї – в останню мить встигли підхопити непритомною.

Для продолжения статьи перейдите на следующую страницу нажав ее номер ниже⇩